Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

В стані такого обурення я розподілив між нами наготовлену зброю, і ми рушили в путь. П'ятниці я дав один із пістолів за пояс і три рушниці на плечі, а один пістоль і три рушниці взяв сам. Так озброївшись, ми вийшли з дому. Я взяв невелику пляшку рому, а П'ятниці дав нести великий мішок з порохом та кулями. Я наказав йому йти за мною, не відстаючи ні на крок, і суворо заборвнив розмовляти та стріляти, поки я не накажу. Нам довелось зробити величезний круг, щоб обійти бухточку й підійти до берега з боку лісу, бо тільки звідти, як я бачив у підзорну трубу, можна було непомітно підкрастись до ворога на постріл.

Дорогою до мене вернулись старі думки, і моя рішучість почала слабнути. Не численність дикунів лякала мене, бо в боротьбі з цими голими, майже беззбройними людьми всі шанси були на моєму боці, навіть якби я був один. Ні, мене мучило інше. З якого права, а тим більше — з якої потреби, запитував я себе, збираюсь я заплямувати свої руки кров'ю людей, що не зробили й не хотіли зробити мені ніякого зла? Чим, справді, завинили вони передо мною? їхні варварські звичаї мене не обходять; це — нещасна спадщина, якою їх покарав бог. Але якщо бог їх покинув, якщо він у своїй мудрості визнав за найкраще зробити їх подібними до тварин, то він же не вповноважував мене бути їхнім суддею, а тим більше — катом. Нарешті, коли він сам схоче, він прилюдною помстою скарає їх за прилюдні злочини. Одно слово, з якого б боку не дивитись, а суд над людожерами — не моє діло. Для П'ятниці ще можна знайти якесь виправдання: це його запеклі вороги; вони воюють з його одноплеменцями, а на війні дозволено вбивати. Нічого подібного не можна сказати про мене. Всі ці докази, які не раз спадали мені на думку й раніше, здались мені тепер такими переконливими, що я вирішив тільки підійти до дикунів так, щоб побачити їхнє варварське свято, а діяти лише тоді, коли це підкаже бог.

З таким рішенням вступив я в ліс. П'ятниця йшов слідом за мною. Ми посувалися з якнайбільшою обережністю, мовчки, стараючись ступати якнайтихше. Підійшовши до узлісся з ближчого до берега боку, так, що лише кілька рядів дерев відокремлювали нас від дикунів, я спинився, стиха покликав до себе П'ятницю і, показавши йому на товсте дерево на узліссі, наказав піти до нього й подивитись, чи видно звідти дикунів і що вони роблять. Він зробив, як йому сказано, і зараз же вернувся повідомити мене, що все видно дуже добре, що дикуни сидять навколо вогнища і їдять м'ясо одного з полонених, а другий лежить зв'язаний там же, на піску, і вони, напевне, зараз заб'ють і його. При цій звістці вся моя душа спалахнула гнівом. Але я просто жахнувся, коли П'ятниця сказав, що другий полонений, якого дикуни збирались з'їсти, не їхнього племені, а один із білих бородатих людей, що приїхали в його країну на шлюпці. Підійшовши до берега, я в підзорну трубу ясно побачив білу людину. Вона лежала коло моря; руки й ноги в неї були зв'язані якоюсь подібною до очерету рослиною. Це був європеєць, і на ньому був одяг.