Ліки від страху

— Вам немає ніякої потреби вмирати з голоду в нашому прекрасному й багатому Страсбурзі. Адже ви можете поки що вступити в цех «Ліхтаря», добуваючи достатньо прожитку й цілком пристойне утримання для себе й вашого учня…

— Аз кого складається цех «Ліхтаря»?

— О, це виключно шанована корпорація! — закочує очі секретар. — До неї входять хлібні торговці, мірошники, крохмальники — люди пристойні й заможні. До неї ж належать цирульники, банщики, мандрівні грижосіки й костоправи без дипломів.

Від образи, прикрості й злості я прикусив губу: це свідоме паплюження, підпертий плювок у мене.

— Ви будете займатися малою хірургією, — лагідно запевняє секретар, — поки колегія не визначить вашої придатності до лікування… Адже хтось же повинен лікувати травми, робити кровопускання, ставити п'явки? Хоча оплачується це ремесло мізерно, цирульником чи хірургом може бути кожен…

— А оце вже брехня! Добрим хірургом не можна бути, не бувши добрим лікарем, — хірург з лікаря народжується. А якщо лікар не зможе бути хірургом, то виставить він себе перед світом бовдуром. Розцяцькованою мавпою! — Я вкрай роздратований.

… Йдемо ми з дому поночі — нас запрошують до безлічі бідняцьких жител, тому що по місту широко розійшовся поговір про лікаря, який не призначає ціни за своє мистецтво, він бере таку платню, яку може дати пацієнт, а якщо в домі немає нічого, то лікує безкоштовно.

Я входжу з учнем до злиденних осель, пригнічених горем і нуждою, — здоровий, веселий, самовпевнений, — і піднімаються вище закіптюжені склепіння, розповзається по кутках убогість, ховається, відступає безнадія, бо ж усім виглядом своїм, словами своїми і вмілим лікуванням намагаюся повернути в ці оселі єдине й найбільше багатство бідняка — його здоров'я.