Ліки від страху
- Автор: Вайнер Аркадий Александрович, Вайнер Георгий Александрович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0247-3
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Ліки від страху». Краткое содержание книги:
Вістря роману спрямоване проти споживацького ставлення до життя.
І недавніх сліз на її обличчі сліду не стало. І мені це було незрозуміло: адже щойно вона плакала скупо й гірко — так накипають сльози від якоїсь справжньої скорботи, чи від живого болю, чи від гострого співчуття…
Потрібну нам довідку ми знайшли в кінці журналу — там по днях було накреслено таблицю, в яку заносив Лижин дані про кількість. одержаного препарату. Останній запис Лижин зробив три дні тому і підбив підсумки: 64,2 гр. Я не сумнівався в тому, що Лижин одержав більше метапроптизолу, ніж виявилось у колбочці, залишеній мною для випробування Халецькому. Адже мала ж бути ще якась невідома кількість препарату, яким бандити отруїли Позднякова.
Але ж не втричі більше!
— Як витрачався метапронтизол? — спитав я Александрову спокійно, навіть байдуже, наче нічого не сталось.
— Не знаю, — швидко сказала Александрова. — Я до цього ніякого відношення не мала.
Мені її реакція видалася надміру нервозною — адже вона тут лише лаборант і швидше всього справді не має до цього відношення. Та мене трохи здивувало її збудження. Я сказав якомога спокійніше:
— Постарайтеся пригадати: можливо, ви ненароком чули, яким чином збирався Лижин використати свій препарат?
— Я до його розмов не прислухаюсь. А весь одержаний продукт Володимир Костянтинович тримав у сейфі.
— Скільки є ключів до цього сейфа? — кивнув я на залізний ящик у кутку.
— Один. — Вона подумала і додала: — Я бачила лише один — він був у Лижина. І взагалі, чому ви про це питаєте мене?
— Тому що в слоїку, який мені віддав Лижин, втроє менше препарату, ніж він виготовив. Мене цікавить, куди ділася решта.
— Ну, по-перше, частину готового продукту він розбив на складові — його цікавила зворотна динаміка. А по-друге, я пригадую, що він давав частину продукту головному лікарю…
— Головному лікарю? Навіщо?
— А як же вони будуть біохімічні досліди ставити? Там хоч і мізерні кількості, але ж в експерименті зайнято багато тварин…
Дуже мені хотілося спитати її, як вона ставиться до Лижина, але в цій ситуації запитання прозвучало б зовсім недоречно. І я не спитав її. А може, мені заважало те, що тепер, коли вона заспокоїлася трохи, обличчя її втратило енергійну рухливість, і знову виникло гостре відчуття, майже впевненість — десь я бачив її раніше.
… Слава й заздрість випередили мене на шляху до Страсбурга. Ці дочки-близнюки людської марноти, ненависні одна одній і нерозлучні в своїй єдності, зробили мене своїм вічним обранцем, і обітниця їхня, мені здається, буде непорушною протягом віків.
Я пригадую про це, коли в муніципальній раді Страсбурга, заплативши податок за право громадянства великого міста, звертаюся з проханням записати мене в славну медичну корпорацію.
Писар-секретар запопадливо кланяється, усмішка його виливає мед і ладан:
— Мешканці славного Страсбурга багато чули про успіхи ваші. Проте я не можу виконати вашого прохання.
— Чому? — дивуюсь я.
— У вас немає постанови Колегії медичної корпорації.
— Вона негайно надійде, — не сумніваюсь я. — Я доктор медицини, маю диплом Феррарського університету, який засвідчує мої знання, а про мою репутацію серед хворих ви зволили зауважити самі…
Секретар із сумнівом хитає головою:
— Ваша репутація висока, проте оформити вступ до корпорації я не можу, оскільки колегія постановила проекзаменувати вас у консиліумі наших найкращих і найповажаніших учителів.
Від такої образи перехоплює горло:
— Проекзаменувати? Ви сказали — проекзаменувати?..
Писар киває, обличчя його байдуже, і лише по-зміїному вигнуті кутики його губів свідчать про зловтішне задоволення, таємну радість карлика — свідка двобою силачів і шибайголів.
— Але чого раптом? їхнє вчене звання не вище, ніж моє, їхні знання не глибші за мої, вони не можуть похвалитися великим досвідом, і слава моя не менша від їхньої…
Секретар хитає головою співчутливо й невблаганно:
— Без дозволу Колегії медичної корпорації ви не можете бути зареєстровані лікарем. Якщо ж проявите самовілля, вашу практику буде оголошено знахарством, а вас самого вишлють з міста. Вам належить пройти екзамен і одержати дозвіл.
У гніві жбурляю капелюха об підлогу й кричу:
— Гаразд, нехай ці пройдисвіти призначають екзамен! Ми з ними розберемось. Коли я можу з'явитися для складання екзаменів?
— Цього ніхто не знає, — зітхає секретар. — Екзамен відбудеться тоді, коли вельмиповажні члени колегії зводять призначити день вашого іспиту. Вас повідомлять листовно.
— Але я не можу чекати їхньої згоди! Я не багач, мені моя майстерність не дала капіталу, і я не збираюсь чекати їхнього волевиявлення, терпляче вмираючи з голоду.