Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча
- Автор: Селезнев Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-944-031-0
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча». Краткое содержание книги:
У книжці докладно й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки з приводу “тисячолітніх російських брендів”, що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.
Для широкого кола читачів.
Вітроелектростанцію вирішено було будувати на плато Бедене-Кир (Перепелина гора), неподалік від яйли Ай-Петрі, на висоті 1324 метрів над рівнем моря. На початку 1937 року розпочалося будівництво фундаменту станції, а Ю. Кондратюк за наполяганням наркома Ґ. Орджонікідзе був призначений головним конструктором і в Харківському НДІ промислової енергетики України почав розробляти робочий проект. До розробки цього проекту були також залучені молодий випускник Томского технологічного інституту Н. Нікітін і технік-будівельник Б. Злобін. Їх Ю. Кондратюк знав ще по роботі над сибірським елеватором.
Однак уже у травні, невдовзі після загибелі Ґ. Орджонікідзе, керівництво Головенерго вирішило задля економії коштів відмовитися від будівництва потужної двоярусної залізобетонної установки, а будувати одноярусну на 5 МВт. А ще через півроку будівництво КримВЕС було взагалі припинено. Проект, що коштував Ю. Кондратюкові кількох років напруженої праці, був буквально викинутий на звалище. Він був змушений звільнитися і переїхати до Москви в аналогічний інститут, де зайнявся проектуванням малопотужних вітроелектростанцій для колгоспів.
Усе, що залишилося від проекту Кондратюка, названого “Ікар”, — залізобетонний “стакан”, який мав стати фундаментом для 165-метрової конструкції, та ще унікальний досвід проектування величезної залізобетонної вежі, утримуваної зсередини натягнутими сталевими тросами. Однак ідея виявилася плідною. Через тридцять років у Москві збудували Останкінську телевежу.
Незважаючи на велику висоту, залізобетонна вежа не може перекинутися. Її центр ваги не виходить і ніколи не вийде за площу основи діаметром усього 60 метрів. А знаходиться центр ваги на висоті 110 метрів. Усередині башти зверху до низу, як струни, натягнуті сталеві канати. Кожен зі 150 канатів розтягнутий із силою у 70 тонн. Тому вежі не страшний навіть ураган — допустиме відхилення вершини під дією вітру становить близько 12 метрів.
Однак звідки у Москві ураганні вітри? Ось у тому-то й річ, що цю вежу спочатку проектували для Кримських гір і мала вона витримувати не антени, а величезний лобовий вітер.
Авторський колектив, який спроектував Останкінську телевежу, був удостоєний Лєнінської премії. Очолював його доктор технічних наук Н. Нікітін. Той самий інженер Н. Нікітін, що його прикріпили до Ю. Кондратюка в період, коли той проектував Кримську вітроелектростанцію. Той самий, який під час розслідування “справи Кондратюка” заявляв, що проектування “організовано неналежно, тому що раніше керівництво було зосереджено в руках Кондратюка, який не вів жодних записів і нотаток, а тримав усе в своїй голові”. Отримуючи премію, Н. Нікітін забув зізнатися, що скористався ідеєю Ю. Кондратюка-Шаргея, оформлену заявкою на винахід “Трубчаста залізобетонна вежа з відтяжками для вітряних двигунів”.
Справжнім пам’ятником видатному українському інженерові, одному з “піонерів” космонавтики, стала Останкінська вежа. Недарма своїм силуетом вона нагадує ракету, спрямовану до зірок.
Розділ 17
РОСІЙСЬКІ КАЗКИ
Усі їхні казки давно вже розказані
Велика російська література багато в чому сформувалася на західних зразках. “Бідна Ліза” й “Анна Кареніна”, “Євґєній Онєґін” та “Руслан і Людміла” — продукти “ліцензійні”, виготовлені за тими західними літературними технологіями, що їх Європа виробляла кілька століть, і перенесені на російський ґрунт.
Дослідники, наприклад, встановили, що відомі пушкінські рядки “Дела давно минувших дней, преданья старины глубокой...” — майже дослівний переклад початку шотландської поеми Осіана (Д. Макферсона) “Картон”: “A tale of the times of old! The deeds of days of other years!” (Повість часів давнини! Справи минулих років!).
І тут саме час звернутися до наставника А. Пушкіна — Васілія Жуковского — одного з основоположників російського романтизму, який намагався створити гідні російські зразки західних жанрів (передусім, літературної балади). В основу сюжету його “Світлани” лягла балада німецького поета Г. Бюрґера “Ленора”. Так що “російського” в ній не більше, ніж у “Форді”, зібраному в Єлабузі. Забавно було б подивитися на цей твір, виконаний у старослов’янському стилі.
У Росії не мали найменшого уявлення навіть про існування рим. Європа відточувала форми поем, романів і романсів, вона ж задавала їх стилістику та дизайн. І якщо дореволюційні російські поети наслідували лорда Байрона, то радянські брали за взірець вірші “барда імперіалізму” Р. Кіплінґа.