Незвичайні пригоди бурсаків
- Автор: Таль В.
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-23-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Незвичайні пригоди бурсаків». Краткое содержание книги:
Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883–1936). Його захоплива пригодницька повість «Незвичайні пригоди бурсаків», яка востаннє видавалася у 1929 році, сягає у козацькі часи, а саме у рік зруйнування Січі – 1775. Двоє бурсаків тікають з бурси на Січ і дорогою переживають безліч пригод. Зокрема допомагають селянам підняти повстання проти поміщицьких утисків, проявивши себе справжніми козаками.
Для широкого кола читачів.
Зник після цього Старий. То він зникав було на який час, потім знову з’являвся. Казали, що він готує гайдамаччину, що десь у нього є затяг. Балакали, що він ходив на поміч Пугачеві Омелькові... І сталося таке, що не встиг я побалакати тоді із Старим, бо мене вирядили на Самарську паланку. А коли я повернувся знову на Січ, то вже не бачив Старого: зник він кудись, що і чутки не було. Сумував я за ним, бо півжиття пробули вкупі... Але він теж не забув про мене: напередодні перед збуренням Січі переказав мені через певну людину, щоб я прибув до нього, сказав, де і як його шукати. А шукати його треба мудро, бо і чорти із свічками не знайдуть. Знайшов я його...
Василько замовк раптом, так мов не хотів далі казати.
– Було в нас каяття, що не послухали його вчасно, та вже не було вороття. Звірилися ми на старшину та на того одноокого Нечосу, що пообіцяв козацтву меду, а підніс хріну, – говорив сумно старий козак.
– А хотілося б мені побачити ще раз Старого, – сказав Самко.
– Побачити його?.. А ось може й побачимо, – посміхнувшись загадково, одповів Василько.
Війну оголошено
У клуню увійшов музика Ясько, перевдягнутий в селянську одежу – полотняні штани й таку ж сорочку, босий; з-під солом’яного бриля визирало розкуйовджене сиве волосся, очі гостро блищали, в руках він мав залізні вила.
– Ви тут, брати? А я вже порішив не датися живим.
Аж ось він зиркнув очима навкруги і побачив Василька; потім знову оглянув усіх, скинув бриля, протер очі, наче не вірячи собі, а далі він кинув вила і підбіг до Василька.
– Ти, Васильку?.. То то ж ти... – казав, обгорнувши руками Василькову шлю й цілуючи його. – Цс... ти, це ж ти! – вказав він на Досю. – А я... а я!.. – він не доказав і впав, ридаючи, біля нього на соломі.
Старі були друзі Ясько з Василем, однолітки, одного року й подружилися. І ось вони зустрілися, коли один втратив єдину втіху – дочку, а другий знайшов.
– Годі тобі, Яську! Не зазіхай на моє щастя, бо хтозна, що з нами ще буде... – сказав Василько.
Виплакався Ясько, втер сльози і сів біля Василька.
– Це вже я востаннє. Більше ніхто не побачить моїх сліз, – промовив твердо Ясько.
– Ну, а як там усі? – запитав у Яська Григор.
– Та поки що мовчать, – одповів Ясько. – А ось тільки як поженуть запроданих, то враз усі заворушаться. А може й ні... Поплачуть та й по-всьому... Хоч і гірке життя, а кидати його не всім охота. Це ось мені нема що вибирати: хоч смерть, хоч льох... А пани-покупці ще їдуть. Оце я йшов, ховаючись, то бачив ще одного пана чужого – їхав берлином, оточений вершниками, мабуть, здалеку, бо такого пана нема отут поблизу.
– А який з себе отой пан? – зацікавився чогось Василько.
– Пан, як пан. Я добре роздивився на нього, бо берлин зупинився, підправляли упряж, а я підійшов та й роздивився з-за куща. Він, мов не літній з себе, а з сивими вусами...
– А не примітив ти часом, чи є в нього рубець над лівою бровою? – запитав квапливо Василько.
– А ти почім знаєш? – здивувався Ясько. – У нього є рубець над бровою, мов мізинець, не пам’ятаю, над якою, а є.
Василькові очі блиснули радістю, а проте, він не сказав нічого, навіть не рухнувся на місті.
Самко глянув на Марка, але Маркові байдуже про того пана. А Самко десь, мов не так давно, бачив сиві вуса на нестарому обличчі і рубець над бровою.
– Коли хто приїхав купувати людей, то не купить, бо наш чортяка подався аж на Курськ, – сказав Григор.
– Він може й без нашого обійдеться, – посміхнувся козак.
За двором, неподалеку, почулися голоси. Дося визирнула з-за дверей клуні.
– Йде Борисів брат Микита і з ним двоє. Це, мабуть, мене шукати, – сказала вона.
– Нехай лиш поткнуться, – промовив козак і взяв шаблюку, що лежала позад нього.