Незвичайні пригоди бурсаків
- Автор: Таль В.
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-23-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Незвичайні пригоди бурсаків». Краткое содержание книги:
Під псевдонімом В. Таль сховався письменник Віталій Товстоніс (1883–1936). Його захоплива пригодницька повість «Незвичайні пригоди бурсаків», яка востаннє видавалася у 1929 році, сягає у козацькі часи, а саме у рік зруйнування Січі – 1775. Двоє бурсаків тікають з бурси на Січ і дорогою переживають безліч пригод. Зокрема допомагають селянам підняти повстання проти поміщицьких утисків, проявивши себе справжніми козаками.
Для широкого кола читачів.
Гапка, позирнувши соромливо на сторонніх, посміхнулася, розтягнувши трохи не до вух свого величезного рота і сховала в рукави свитки своє підборіддя.
– Ги-ги-ги!.. Щоб заміж... Та я не від того, – відповіла вона, гигикаючи в рукав.
– Ха-ха-ха, – зареготав Самко. – Ой, не вдержусь!
– Го-го-го, – загокав, сміючись, Марко.
– Чого вони? Дивіться! Може з мене? – запитала Досю Гапка, почувши сміх. Очі в неї забігали злісно.
– Та ні, ні. То вони так, хтозна-чого, – заспокоїла її Дося, глянувши докірливо на бурсаків. – Ну, годі! Кажи, Гапко, чи пішла б ти за Бориса? – запитала поважно Дося.
– Ге... за Бориса... А ще б пак... За того я й зовсім. Аби взяв.
– Про те вже не турбуйся. Коли сам пан звелів, то хоч би він і не хотів, а мусить брати.
– Хіба звелів?.. То й добре, коли так.
– Звелів, ще й дав наказа, ось папірець. Треба тільки його однести до управителя Фрика, а той вже не забариться і вмить звелить звінчати, – підтвердив Григор.
– Ти ж знаєш Фрика? Знаєш, де він живе? – запитала Дося.
– Щоб не знала отого чудного? Той Фрик такий чудний, немов тобі стара баба Горпина. Ги-ги-ги! – зареготала Гапка. – Чудна в нього пика. Я бачила його колись у лісі, то думала пропаду від сміху. У нього пика чудніша, ніж в оцього, – вказала на Марка.
– Іди мерщій до Фрика, – сказав Григор, даючи Гапці папірця.
– Дивися ж, не загуби, бо вже тоді не підеш заміж, – попередила Дося. – Та не кажи нікому, де його взяла. А щоб там не казали тобі Фрик та Борис, ти кажи їм одне: сам пан так звелів. Не загуби ж!
– Ге, ні, не загублю, – одповіла Гапка, ховаючи папірця за пазуху, і вже хотіла йти.
– Пожди-бо, – зупинила її Дося. – Покинь батога й сакву. Коли б ти ще вмилася.
– Хіба замурзана? Це я біля річки місила з глини паски.
– Ой, ха-ха-ха! – не вдержався знову Самко.
– Го-го-го! – загогокав за ним Марко.
– А чого ви? На кутні! – образилася Гапка.
– Та це я з Марка. Він, оцей Марко, такий, коли йому хто нагадає про паски, так і зарегоче від радощів, – сказав Самко.
– Великий, а дурний, – погодилася Гапка. Вона кинула батога, скинула сакву, а хліб з неї переклала за пазуху. – Ще може схочу їсти, бо піп не дасть, а самими поцілунками ситий не будеш, – промовила вона сама до себе і пішла:
Самко трохи не падав від сміху, а дивлячись на нього реготав і Марко.
– Ой! Ха-ха-ха!.. Думав пропаду... – реготав Самко. – Оце буде шлюб...
– Нам сміх, а Борисові сльози, – сказала Дося. – Ви не знаєте, що воно за Гапка. Не так вона дурна, як буває смілива та люта. Коли б справді можна одружити з нею Бориса, то вона була б йому за найбільшу кару.
Григор задумливо хитнув головою.
– Чи вийде там що з цього, чи ні, а воно одверне на час Борисову увагу. Він і є найстрашніший наш ворог, – сказав Григор.
З-за альтанки з’явився млинар. Хоч він ішов озираючись, а проте обличчя його було таке радісне, що такого бурсаки ще не бачили за час свого пробування отут.
– А йдіть-бо скоріше до хати, – сказав млинар, весело посміхаючись. – Василько прибув...
– Татко мій... татко... – прошепотіла Дося. Вона спершу аж заточилася на ногах, почувши несподівану звістку, а потім побігла, наче полетіла.
Усі теж хотіли йти, але зупинив Григор, вказавши на сплячого Петруню.
– Треба, щоб він побув до вечора замкнутий десь, – сказав Григор.
Марко взяв його на руки, мов дитину, і поніс до млина. Замкнули його сплячого, а самі пішли до млина, щоб побачити гостя з Січі.
Гість із Січі
У клуні, на засланій рядном соломі, сидів, підібравши під себе ноги, огрядний, плечастий чолов’яга, з поголеною, мов маківка, головою, з оселедцем, вже посивілим, як і його вуса; укрите смагою обличчя було в зморшках, і тільки сірі очі блищали ясно і молодили увесь його вид. Він, мабуть, зараз тільки передягнувся у чисту полотняну сорочку і пістряні, вибійчані штани, бо в кутку клуні на зубках борони висів заболочений жупан та оксамитові, теж у грязюці, широкі штани, а долі стояли забруднені чоботи; на кілочку біля стовпа висіла споловіла смушева шапка, з темно-червоним верхом.
Біля батька сиділа рядком Дося і дивилася на нього, не зводячи очей. Неподалік від них сиділа сліпа Орина. Старий козак щось їм розповідав тихенько.
– Васильку, впізнаєш оцього? – запитав млинар, указавши на Григора.