Італійські черевики
- Автор: Манкелль Хеннинг
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6502-5
- Переводчик: Ганна Мамчур
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Італійські черевики». Краткое содержание книги:
Так починається історія про Фредріка та Гаррієт. Колись давно вони були безтямно закохані. А тепер Фредрік живе на невеликому острові на краю архіпелагу в оточенні тиші, пса, кота й мурашника у вітальні. Страшна таємниця, фатальна помилка перетворила його на відлюдкуватого самітника. Важко хвора Гаррієт вимагає, щоб Фредрік виконав дану їй колись обіцянку. Вони вирушають у спільну, подекуди приголомшливу подорож, у якій їм судилося зустріти чимало загадкових людей, які ховаються під поверхнею спокійної шведської реальності.
У романі «Італійські черевики» Геннінґа Манкелля смерть і біль тісно переплітаються з радістю й любов’ю до життя.
Жовтень приніс мінливу погоду, якийсь тиждень було дуже тепло, немов нагадала про себе літня спека, а в інші дні віяли пронизливі північно-східні вітри. Інколи, виглядаючи на море, я бачив неспокійні зграї птахів, які збирались у вирій. Перелітні птахи, відлітаючи, навіюють особливу меланхолію. Як і особливу радість, коли повертаються. Осінь здає свої позиції зимі.
Щоранку, прокидаючись, я шукав у тілі ознаки старечих хвороб. Інколи мене турбувало те, що струмінь сечі ставав дедалі слабший. У смерті від хвороб сечовивідних шляхів було щось особливо принизливе. Важко було уявити, щоб грецькі філософи чи римські імператори вмирали від раку простати. Навіть якщо й справді так було.
Я думав про своє життя і вряди-годи робив беззмістовні нотатки в бортовому журналі. Я перестав записувати напрям вітру чи температуру повітря, а натомість почав їх вигадувати. 27 жовтня цього ж року я записав, що на мій острів налетів тайфун і вечірня температура становила плюс 37 градусів.
Я сидів у місцях для роздумів. Мій острів був так прекрасно влаштований, що на ньому завжди були затишні місця. Навіть дуже сильний вітер не міг стати на заваді. Я розшукав таке місце і, вмостившись, задумався над тим, чому ж я вибрав собі таке життя. Основні причини знайти було не важко. Я вирвався зі злиднів своєї юності, щоденне нагадування про нужденне життя мого батька було стимулом для цього. Проте я зрозумів, що мусив бути вдячний випадкові народитись у час, коли такий прорив став можливий. Час, коли син упослідженого офіціанта зміг закінчити гімназію і вивчитись на лікаря. Але чому я став тим, хто повсякчасно шукає сховок замість товариства? Чому я не хотів мати дітей? Чому я жив, немов лис, у якого декілька виходів із нори?
Клята ампутація, відповідальність за яку я ніяк не хотів брати на себе, — це лише одна з причин. Я не єдиний у світі ортопедичний хірург, із ким стався такий злощасний випадок.
Тієї осені були моменти, коли мене охоплювала паніка. Тоді я проводив безконечно довгі беззмістовні вечори перед телевізором і безсонні ночі, сумуючи та проклинаючи прожите.
Врешті прийшов лист від Луїз — наче рятівний круг для людини, що тоне. Вона писала, що багато часу пішло на те, щоб звільнити квартиру Гаррієт. У листі вона прислала декілька фотографій, які знайшла серед документів Гаррієт і про існування яких не знала. Я вражено розглядав знімки Гаррієт та себе, зроблені майже сорок років тому. Я впізнавав її, але сам собі здався чужим, виглядав мало не приголомшеним. На одній із фотографій, зроблених десь у Стокгольмі 1966 року, в мене була борода. Це був один-єдиний раз у моєму житті, коли я запустив бороду, про що геть забув. Не знаю, хто зробив ту фотографію. Мене приворожив задній фон — чоловік, що пив горілку з пляшки. Я пригадав його. Але куди ми йшли з Гаррієт? Де ми були до того? Хто сфотографував нас?
Я з цікавістю переглянув знімки. Свої спогади я замкнув у кімнаті, яку опечатав, а потім викинув від неї ключі.
Луїз писала про те, як багато вона довідалась про своє дитинство, порядкуючи в помешканні Гаррієт упродовж тих днів чи тижнів.
«Та передовсім я усвідомила, що насправді нічого не знала про свою маму, — писала вона. — Я знайшла листи й розкидані, написані без особливої методичності щоденники, в яких вона описувала думки та переживання, хоча ніколи мені не розповідала про них. Наприклад, вона мріяла стати пілотом. Мені ж вона казала, що панічно боялась кожного польоту. Вона хотіла мати садок із рожами на острові Ґотлянд. Вона пробувала написати книжку, яку ніколи так і не закінчила. Та найбільше мене зачепило те, як багато вона мені брехала. У пам’яті зринають спогади з дитинства, і раз у раз я ловлю її на брехні. Якось захворіла її подруга, і вона мусила її провідати. Я пам’ятаю, що розплакалась і просила її залишитись, проте її подрузі було дуже зле. Вона мусила поїхати. А тепер виявилось, що вона поїхала у Францію з чоловіком, за якого сподівалась вийти заміж і який різко зник з її життя. Не хочу втомлювати тебе деталями всього того, що я тут знайшла. Проте одне я знаю точно: перед смертю слід ретельно прибрати речі зі свого колишнього життя. Мене дивує, що Гаррієт, яка так довго знала, що смертельно хвора, сама не знищила їх. Вона ж мусила розуміти, що саме я знайду. Єдине пояснення — це, вочевидь, те, що вона сама хотіла, щоб я зрозуміла, наскільки помилялась щодо неї. Невже їй було важливо, щоб я дізналась правду, незважаючи на усвідомлення, як часто вона казала неправду? Я й далі не можу визначитись, що повинна відчувати до неї — повагу чи гнів. Квартира вже порожня, я вкину ключі в щілину для листів і вирушу в дорогу. Я поїду до печер і візьму з собою Караваджіо».