Італійські черевики
- Автор: Манкелль Хеннинг
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6502-5
- Переводчик: Ганна Мамчур
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Італійські черевики». Краткое содержание книги:
Так починається історія про Фредріка та Гаррієт. Колись давно вони були безтямно закохані. А тепер Фредрік живе на невеликому острові на краю архіпелагу в оточенні тиші, пса, кота й мурашника у вітальні. Страшна таємниця, фатальна помилка перетворила його на відлюдкуватого самітника. Важко хвора Гаррієт вимагає, щоб Фредрік виконав дану їй колись обіцянку. Вони вирушають у спільну, подекуди приголомшливу подорож, у якій їм судилося зустріти чимало загадкових людей, які ховаються під поверхнею спокійної шведської реальності.
У романі «Італійські черевики» Геннінґа Манкелля смерть і біль тісно переплітаються з радістю й любов’ю до життя.
— Нічого, — сказала вона. — Ще недавно вона була живою людиною. І ось від неї нічого не лишилось.
— Я думав, ми з плоскодонки розвіємо прах над водою.
— Ні, — сказала вона. — Я не зможу. Принаймні її прах мусить залишитись.
— У мене нема урни.
— Підійде слоїк, що завгодно. Я хочу, щоби прах залишився. Ми можемо закопати його біля пса.
Луїз зникла в повітці для човнів. Думка про те, що коло яблуні буде могила, викликала в мене відразу. З повітки долинув дзенькіт. Луїз вийшла з банкою, в якій колись було мастило до старого дідусевого мотора для човна. Я її помив і використовував для зберігання цвяхів і шурупів, тепер вона була порожня. Луїз здмухнула порох і, поставивши банку біля купи попелу, почала руками наповнювати її. Я спустився до повітки й приніс звідти лопату. Потім викопав яму біля пса. Ми поставили туди банку і закопали яму. Луїз зникла поміж скелями і через якийсь час повернулась із каменем у руках, — на ньому осадкові породи вирізали щось на зразок хреста. Вона поклала його на могилі.
То був тяжкий день. Ми обоє втомились. Ми мовчки повечеряли. Луїз пішла ночувати в трейлер. Я довго шукав снодійне в шафі у ванній кімнаті. Я майже відразу заснув і проспав дев’ять годин. Навіть не знаю, коли зі мною таке було востаннє.
Луїз сиділа за кухонним столом, коли я спустився вранці. Двері до кімнати були відчинені. Вона прибрала всі сліди недавньої боротьби зі смертю.
— Я від’їжджаю, — сказала вона. — Вже сьогодні. Море спокійне. Ти міг би відвезти мене до порту?
Я сів за стіл. Я зовсім не був готовий до того, що вона від’їде.
— Куди ти поїдеш?
— Мушу залагодити багато справ.
— Можна ж зачекати ще декілька днів із квартирою Гаррієт?
— Справа не в ній. Пам’ятаєш печеру з малюнками, на які кинулась цвіль?
— Я думав, ти засиплеш політиків листами?
Вона похитала головою.
— Листи не допомагають. Я мушу вдатись до інших дій.
— Яких?
— Я не знаю. Поки що. До того ж я хочу побачити деякі картини Караваджіо. Тепер у мене є гроші. Гаррієт залишила майже двісті тисяч крон: час від часу вона давала мені гроші, до того ж я завжди заощаджувала. Ти, без сумніву, здивувався, знайшовши гроші, коли нишпорив у трейлері. Заощадливість, от і все. Я не лише писала листи. Інколи я працювала, як і інші. І я ніколи не пускала гроші на вітер.
— Як довго тебе не буде? Якщо ти не повернешся, то я хочу, щоб ти забрала трейлер. Нічого йому тут стояти на острові.
— Чому ти так розгнівався?
— Мені сумно, що ти зникаєш і більше ніколи не повернешся.
Вона рвучко встала.
— Я не така, як ти. Я повернусь. До того ж я попереджаю про від’їзд. Якщо ти не хочеш, щоб трейлер залишався тут, то можеш спалити і його. Я йду збиратись. Через годину я буду готова до від’їзду. То ти відвезеш мене чи ні?
Було безвітряно, а поверхня моря — дзеркально гладенька, коли я відвозив Луїз на моторному човні, що саме біля пірса загрозливо кашлянув, але все ж таки завівся. Луїз сиділа спереду й осміхалась. Я жалів, що так спалахнув.
У порту чекало таксі. Вона мала з собою лише наплічник.
— Я дзвонитиму, — сказала вона. — І відсилатиму листівки.
— Як я зможу зв’язатись із тобою?
— У тебе є мій номер телефону. Не можу обіцяти, що телефон завжди буде ввімкнений. Але обіцяю надіслати листівку для Андреї.
— Надішли ще одну Янсонові. Він не тямитиметься від радості.
Вона сіла навпочіпки, щоб бути ближче до мене.
— Приведи до ладу мій трейлер, поки я повернусь. Прибери в ньому й почисть мої червоні черевички.
Вона погладила мене по чолі й сіла в таксі, і воно зникло за горбком. Я взяв запасну каністру й пішов наповнити її в крамниці з оснащенням для човнів. Порт був майже порожній. Літніх човнів уже не було.
Повернувшись на острів, я знову взявся шукати кицьку, та я її не знайшов. Тепер на цьому острові я був самотніший, ніж будь-коли раніше.
Минуло декілька тижнів. Усе пішло своїм старим порядком. Янсон припливав тим самим човном, вряди-годи привозив листа від Аґнес, від Луїз — нічого. Я телефонував їй, та вона не відповідала. Мої повідомлення на її автовідповідачі були схожі на короткі беззмістовні записи в щоденнику про погоду, вітер та загадково зниклу кішку.
Імовірно, кішку схопила лисиця, а потім покинула острів, попливши морем.