Тринадцята казка

— У психлікарні? — вигукнула б Хазяйка ошелешено. — А чому ж мені ніхто не сказав, що Ізабель забрали до психлікарні? Бідолашний її батько! Він же в ній душі не чує! Ця звістка його вб’є!

І після цього вона б знову на довгі години поринула у зруйновані коридори пам’яті, побиваючись через минулі трагедії, наче вони сталися вчора, і не звертаючи ані найменшої уваги на біди сьогоднішні. Джон уже багато разів був свідком саме такої реакції з боку Хазяйки і не бажав її повторення.

Місіс Дюн повільно підвелася зі свого крісла і, потерпаючи від болю в ногах, потихеньку почовгала до дитини, яка за ті роки, що випали з її пам’яті, вже встигла вирости, вийти заміж, народити двійнят і померти. Джон не став зупиняти Хазяйку. Усе одно бабця забуде, куди йшла, перш ніж дійде до сходів. Тому він лише подивився їй услід, поклав голову на руки і глибоко зітхнув.

Що ж робити? Як бути? З Чарлі, з Хазяйкою — з усім?

Наприкінці тижня кімнати Чарлі було вичищено, а в результаті тривалих Джонових роздумів з’явилося щось схоже на план дій, точніше, на план бездіяльності. Про Чарлі не надійшло ніяких звісток — ні зблизька, ні здалеку. Ніхто не бачив, як він пішов, ніхто за межами будинку не знав про його зникнення. І навряд чи когось поза Енджелфілдом це обходило.

«Чи зобов’язаний я, — міркував Джон, — інформувати кого-небудь про зникнення Чарлі? Наприклад, лікаря або правозаступника? Ні, не зобов’язаний».

І чим більше він розмірковував, тим більше переконувався, що робити цього не зобов’язаний. Хіба ж хазяїн не має права піти з дому на свій розсуд і не сповіщати про це своїх слуг? Джон вирішив не розповідати лікареві, бо нічим добрим це б не скінчилося. Варто лише пригадати, до чого призвела попередня поява Модслі в маєтку! Стосовно ж правозаступника… Тут було про що поміркувати.

Якщо Чарлі не повернеться, то хто ж зніматиме гроші з його банківського рахунку? Джон здогадувався, що коли відсутність господаря затягнеться, то до правозаступника звертатися таки доведеться; одначе… Джонове небажання звертатися до послуг містера Ломакса можна було пояснити. Роками мешканці Енджелфілду жили, повернувшись спинами до зовнішнього світу. Естер була єдиною сторонньою людиною, що проникла у їхнє середовище, і наслідки цього проникнення були катастрофічними. Крім того, Джон мав інстинктивну недовіру до правозаступників. Садівник не мав нічого конкретного проти самого містера Ломакса, котрий, з якого боку не поглянь, здавався пристойним і розумним чолов’ягою; тим не менш Джон не важився довірити вирішення родинної справи членові професійного об’єднання, яке заробляло тим, що пхало свого носа у приватні справи інших людей. А якщо про зникнення Чарлі дізнається увесь загал — а це неодмінно станеться, бо дізналися ж люди якось про його дивацтва! — то чи обмежиться правозаступник своїм підписом під банківськими паперами Чарлі, щоб Джон та Хазяйка мали змогу оплачувати рахунки з бакалійної крамниці? Ні, не обмежиться. Джон-копач знав про правозаступників достатньо, щоб розуміти: все не так просто. Садівник аж насупився, уявивши, як до них заявиться містер Ломакс і почне відчиняти усюди двері, нишпорити по гардеробах і буфетах, заглядаючи у кожний темний закуток і приглядаючись до кожної ретельно приховуваної таємниці Енджелфілду. І кінця цьому не буде.