Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Що ж він несе?
Господи! Та це ж син! Це ж його синок!.. Синочок!! Несподівана й приголомшуюча знахідка. Загублений у руїнах, серед людських юрбищ, у повіні жаху й смерти, а тепер-от знайдений, синок! На чадних, жаских румовищах, серед червоної пустелі, захаращеної торосами руїн, у самумі людських істот знайдений, і от тепер він несе його!.. Дитячі руки обхопили батькову шию, маленькі долоні розгладжують чоло, розправляють глибокі зморшки. А очі зазирають у очі, й пломеніють, і мерехтять великими сльозинами дитячого безмежного щастя — щастя зустрічі... На хлопчикові тяжкі, великі чоловічі черевики, драні й позв’язувані дротом... Максим скидає ті черевики геть і голубить малі натруджені ноги, що так довго блукали по торосах руїн, шукаючи батька, в тяжких чоловічих черевиках, позв’язуваних дротом... Вони тепер ідуть удвох... Ідуть крізь зливу сонця... Йдуть десь крізь дим... Крізь юрби...
Потім вони зустрічаються з цілим родом. Це немовбито на якімсь вокзалі. Вони всі мають десь вирушати, кудись їхати. Далебі, до рідної хати, що десь там — за морями, за горами руїн, за проваллями бомбових кратерів, за пустелями згарищ... Вони з синком мають поспішати до матері, до тихої, гордої їхньої матері й дружини... Та тільки ж син не може бути так-от босий, і Максим іде по гостинець, по дитячі черевички, лишивши синка з родом... А коли повертається назад із черевичками — нікого вже немає. Нікого. І синка теж. Тільки він сам посеред руїн — один із маленькими черевичками в руках.
Тоді Максим кинувся навздогін. Хтось сказав, що вони вже всі на кораблі. Корабель уже відчалив, та Максим таки добіг до нього по вузенькій кладці з двох довгих дощок, покладених на воду. І скочив на палубу, в натовп:
— А де ж синок?!.
— Там...
— Боже мій! Де «там»?!.
— Таж там! На руїнах! Чекає десь там на батька з гостинцем...
«Сам-один, як палець, у розбомбленому місті, маленький і вірний...»
Максим кидається назад. Не в силі зупинити корабель, він кидається сторч головою, міцно тримаючи дитячі черевички в руках... І от він уже в місті... Нема... Він біжить по шляхах, він біжить по торосах руїн, він біжить по сизій, опалевій пустелі, — він усюди шукає його, одного, маленького й самотнього, як палець, і серце йому виривається з грудей. Він носить маленькі черевички по всіх усюдах і не знає, куди ж іще їх понести тепер!..
Раптом — юрби... юрби... І гомін: «Знайшли!!.» Всі пливуть потоком до берега моря. Там, на березі моря, ніби знайшли сліди його хлопчика... Очі застилає туман, і стинаються груди від швидкої ходи, хтось — чийсь чоловічий голос — у саму Максимову душу розповідає:
— ...І біг він по березі моря, понад самою водою й кричав... Кликав батька... Дивився в море мерехтливими очима й кричав... А як добіг до того місця, звідки відчалив корабель, побіг просто в море... Спершу біг над водою, поки було мілко, і захлинаючись кричав... А потім біг під водою, по дну, і ще кричав... під водою... гукав батька:
— Батьку!.. Та батьку ж!!. Батьку!..
На березі стояли грубі, драні чоловічі черевики, позв’язувані дротом. Вони лишились самі. Це все, що Максим знайшов у руїнах. Він надів ті черевики та й біг у них, доганяючи...
Максим нагло прокинувся від власного жахливо-жалісного схлипу, все ще стискаючи в руках малесенькі нові дитячі черевички. Злива сліз затопила йому горло. Він відчував ті черевички під пальцями, ще не усвідомлюючи, де ж сон, а де дійсність... Він лише відчув, що якась могутня підойма раптом підважила ціле його єство, душу й тіло, видерла його з небуття й кинула ось тут пластом на землю, ніби щойно тільки народженого.
Над ним коливалася пітьма й стояв невиразний, глухий гул. Голова вже не лежала на його грудях, натомість хтось шарпав його за груди й припадав до них усім єством, дрібно-дрібно трясучись... Вгорі, в темряві, щось стугоніло. Потім там, угорі, відкрилась ляда — перед очима постав блідо-голубий чотирикутник. А тоді внизу хтось глухо промовив:
— І от вони зараз вкинуть сюди трохи гранат...
За цим, наче спалах іскри, пронизав тишу чийсь гістерич-ний зойк. Але його враз погасили, — то комусь затисли жменею рота товариші, брутально лаючись.
Той, хто був близько біля Максимових грудей, зітхнув і завмер, притиснувся до них, шукаючи на тих грудях порятунку. Потім прошепотів:
— Та Максиме ж Петровичу!.. Просніться ж хоч...
— Костику! — впізнав Максим того, хто так щільно примостився було головою на його грудях. — Костику!.. Це ти?.. — і, посміхнувшись, міцно обняв юнакову голову рукою. Хотів ще щось сказати, але не сказав. Натомість швидко звівся крізь тісноту разом із Костиком на рівні ноги.