Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Федір Пігідо не вважав трагічну німецько–радянську війну «вітчизняною», бо не бачив він у ній ні «визволення» свого народу, ні української «перемоги». Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам'ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію «Україна в огні», Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам'яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:

«І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по–старому».[207]

Так як Пігідо, Довженко журився за долю українців у безпощадних руках, не лише німецьких завойовників, а й радянських відвойовників. Пророчим було його побоювання повоєнної розправи українофобського режиму над українським народом за вигадані прогріхи супроти радянської «вітчизни». В записі 12 червня 1942 р. читаємо:

«Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли вони з голоду і діждалися нашого приходу».[208]

Поки існував Радянський Союз, ні Пігідо ні Довженко не могли мати впливу на формування колективної пам'яті українського народу. Спогади першого не доходили із Заходу в Україну, а щоденник другого з'явився друком уже коли Союз почав розпадатися. Проте вони можуть вплинути на вироблення історичної свідомости пострадянських українців, бо хоча Друга світова війна вже давно закінчилася, зацікавлення до неї зросло і виявляється в завзятих дебатах про правильну інтерпретацію цієї ключової події XX сторіччя. В Україні полеміка набрала своєрідного ідеологічного забарвлення ще й тому, що в додатку до суперечливих оцінок бойових дій, їх творців та виконавців сперечальники по–різному пов'язують війну з українським народом. Для одних ключовими поняттями залишаються старі радянські поняття «велика вітчизняна війна», «визволення» і «перемога», інші ж думають, що таке окреслення не освітлює, а затьмарює справжню історію України воєнної доби.