Циклон
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Переводчик: Иван Федотович Карабутенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Циклон». Краткое содержание книги:
В романе ЦИКЛОН известный украинский писатель, лауреат Ленинской премии Олесь Гончар продолжает разработку одной из ведущих тем своего творчества - тему военно-патриотическую. Это многоплановое и многопроблемное произведение посвящено прежде всего подвигу советских людей в годы Великой Отечественной войны, преемственности героических традиций, борьбе советского народа за мир на земле.
Важные, волнующие проблемы, к которым О. Гончар обращался и в других своих романах, повестях и рассказах, в романе Циклон раскры-ваются в оригинальной форме лирико-философских раздумий о судьбах и характерах людей, о жизни родного народа.
Главный герой романа, ветеран Великой Отечественной войны Богдан Колосовский, знакомый читателям по роману Человек и оружие, в наши дни стал известным кинорежиссером. В процессе создания фильма о своих однополчанах - отважных, честных воинах, оставшихся верными патриотическому долгу в самых трудных условиях,- Колосовский и его коллеги по киностудии (оператор Сергей, киноактриса Ярослава) стре-мятся с предельной полнотой раскрыть природу всенародного подвига в войне против фашизма.
А вранці в готельній кав'ярні задуму твою порушує чиясь рука, зненацька покладена на плече:
- Колосовський?
Бачиш розплилу прісну усмішку, обличчя квітучий овал. Голова напівоблисіла, але з старанно зачесаними волосинками набік. Наче кожна на обліку.
- Невже не впізнаєш? Верещаку пригадуєш? Холодом неприязні війнуло враз, давнім запахом карболки… Погладшав, осанка з'явилась…
- Сідай. Кави хочеш?
- Мерсі, вже поснідав, заморив черв'яка… А я тебе одразу впізнав. Вже хвилин десять за тобою стежу з кутка. Сніжком часу тебе трохи притрусило, а так ніби не дуже й змінивсь.
“А ось ти таки добре змінився… Обличчя налилось самоповагою, навіть відсвіжилось, тільки очі зостались такі ж вирлуваті… Вигляд охайний, респектний, вигляд людини, цілком вдоволеної своїм існуванням…”
- Став за цей час, мабуть, професором ветеринарії?
- Ні. Але з кіньми не порвав: на іподромі прилаштувавсь… А тут у відрядженні. Про тебе мені відомо. Уважно слідкую за твоїми успіхами на ниві кіно.
- Не які то вже й успіхи…
- Не прибіднюйся, хоч скромність, звичайно, прикрашає… Пресу читаю, і в фільмиках пе раз бачив твоє прізвище. Але дозволь тебе й покритикувати. Ну, обеліски ти любиш знімати, це я розумію: пам'ять серця… А Овідій отой, навіщо він тобі здався? Нашого матер'ялу мало? В будьякий нарсуд зайди, всяких історій - бери, греби… А то допотопні цитатки якісь, слівця про античну Колиму… Та хто тих римлян зараз читає? Для декорацій у кабінеті на полицях, і все. Сучасних і то мало хто вгризе, та ще поетів. Вік прози, брате, вік телевізорів! Буднів кипучих, активних, таких, що дух перехоплює!… А ти із своїм Овідієм…
- Я Овідія, власне, ще й не знімав. Лише мрію колинебудь повернутись до нього. Фільм був про фортецю, про вежу Овідіеву…
- Це ще гірше. Хоча я й член Товариства по захисту, але… ну не буду, не буду! Не дивись тільки так, не хмур лоба… Краще заглянув би із своїми камерами до нас на іподром: ось скоро будуть великі біга… З усіх кінних заводів з'їдуться на змагання. Музика, оркестри, вершники в національних костюмах відкриватимуть парад… їдуть настильною риссю дівчата в шапках кудлатих на ахалтекіпцях, на карабаїрах-чистокровках!… Отам буде що хапати на плівку! Заглянеш?
- Я зайнятий зараз.
- Знову якісь пам'ятки історичні?
- Художній знімаю. Про хлопців наших. Про Байдашного та його сестру…
- Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено засміявсь. - Тільки дивись по применши мою роль в усіх тих подіях… Та й свою теж. Бо як по правді, то тобі ж там належала перша скрипка, фактично ти був комісаром. Нема чого Байдашному всі заслуги приписувати. Скоріше не ти був при ньому, а він при тобі, хоча формально і вважався він командиром…
- Облиш. І не віпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки він, Байдашиий, - для чого ж випадуєш?
- До речі, де зараз той ваш Байдашний?
- На далекій заставі. Був командиром і зараз командир.
- Пофортунило. Тільки ще раз скажу, що твоя скромність тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили поліцію роззброювати? Скільки ми їх брали тоді щоночі біля большака, коли вони з возами барахла повалили на захід… Байдашного я в ті ночі й не бачив. Або тих факельників, що заскочили хати підпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотігяком перестріляли в Ковалях? І скажу, що даремно ви тоді не пішли в район добувати документи за партизанство…
Колосовський добро пам'ятав той день, перший розвихрений донь після визволення. Верещака бігав, метушився, за поли хлопців хапав: “Треба в район мотнутись. Там влада вже ”;, партизанські довідки видадуть… Гайда но гарячому, бо потім забудеться, свідків не знайдеш!” Щось принизливо було в тій його метушні, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними грамотами. “Не підем, - затялись хлопці. - Якого чорта десь там пороги оббивати”). - “Так діяли: ж! За таке всім партизанські документи належать!” - “Не ради документів робилось, - відповів тоді Решетняк. - Совість чиста, хіба мені цього не досить?”
Того ж дня й пішли, разом усі, тільки пе в район, а в запасний полк.
- А я таки оформив, - розповідав Верещака. - Розумію вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разів убити встигнуть, нащо ті документи… А воно, бач, зостався живий, і тепер згодились би для біографії… Я не з тих, що свої заслуги по дорозі розкидають: вони в мене всіма печатками підтверджені.
- Ти ще довго там залишався?
- Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщій на фронт за орденами, а Верещаці ще все там довелося розплутувати.