Хозарський словник (чоловічий примірник) [на украинском языке]

— Кажеш, що ти читач снів? — запитав на це паша. — Чи можеш тоді прочитати і цей сон Коена?

— Звичайно, можу. Я вже зараз бачу, що йому сниться: оскільки Бранкович умирає, йому сниться смерть Бранковича.

Від цих слів паша наче ожив.

— Це значить, — швидко зміркував він, — що Коен зараз може пройти через те, через що не пройде жоден смертний: він може бачити Бранковича, який умирає, може пройти крізь його смерть і залишитися живим?

— Так, — згодився Масуді. — Але він не може прокинутися і розповісти нам. що він бачив у тому сні.

— Зате ти можеш бачити, яка смерть йому сниться...

— Можу, і зранку розповім вам, як помирає людина і що вона в цей час відчуває...

Ані Шабляк-паша, ані ми ніколи не дізнаємося, чи говорив це гравець лише для того, щоб на один день продовжити своє життя, чи й справді він міг бачити Коенів сон і знайти в ньому смерть Бранковича. Паша таки вирішив, що справа варта спроби: сказавши, що кожен завтрашній день має ціну ще ненабитої підкови, а вчорашній — вже стесаної, він залишив Масуді живим до ранку.

Тої ночі Коен спав востаннє; його величезний ніс, наче якийсь птах, стирчав поверх усмішки сплячого, а усмішка та нагадувала недоїдки якогось давнього частування. Масуді до ранку не відходив від сплячого, а коли почало світати, анатолієць так змінився на виду, наче в побачених ним снах його били батогом. А побачив він у них наступне.

Бранкович ніби й не вмирав від рани, нанесеної списом. Він навіть не відчував тої рани. Відчував значно більше від однієї рани, і число тих ран збільшувалось із величезною швидкістю. Він відчував, що стоїть зверху на якомусь високому стовпі й рахує. Була весна, і віяв вітер, який заплітав вербам коси, тому всі верби від Мориша до Тиси і Дунаю стояли закосичені. Щось схоже до стріл впивалося в його тіло, лише все відбувалося навпаки, у зворотньому порядку: кожну стрілу він відчував спершу як рану, потім стріла входила в тіло, а тоді біль минав, чувся посвист повітря і нарешті починала дзвеніти тятива, з якої була випущена стріла. Отак, вмираючи, він рахував стріли від першої до сімнадцятої, а тоді впав зі стовпа і перестав рахувати. Падаючи, він вдарився об щось тверде, непорушне й велике. Але то була не земля. То була смерть. Від удару всі його рани розлетілися в різні сторони, так що одна не могла відчути іншої, і лиш тоді він упав на землю — вже мертвий.

А потім у тій-таки смерті він помер вдруге, хоча здавалося, що в ній уже немає місця навіть для найменшого болю. Поміж ударів стріл він помирав одночасно ще раз, але зовсім по-іншому, помирав незрілою хлоп'ячою смертю і боявся лише, що не зможе достатньо швидко закінчити той величезний труд (бо смерть — то тяжкий труд) і одночасно з падінням зі стовпа прийти до кінця й тієї другої смерті. Тому він напружувався і поспішав. У своєму застиглому поспіху він лежав на мальованій хатній печі, змурованій у вигляді маленької, ніби дитячої, церковці з позолоченими банями. Пекучі й крижані болі розпирали його тіло і, вивільняючись із нього, швидко змінювали роки. Морок розповзався, наче волога, кожна кімната у домі чорніла по-своєму, і тільки вікна ще мерехтіли останнім денним світлом, ледь блідішим від мороку в кімнаті. Хтось зі свічкою заворушився у невидимих сінях і, ніби сторінки з книги, почав швидко стуляти перед собою безконечні чорні одвірки, відсуваючи світло все далі, а тоді нарешті ввійшов досередини. В цей час щось потекло з нього, і разом з сечею він випустив минуле, залишившись порожнім. А потім, ніби водяна повінь, ніч надворі піднялась із землі у небо, і йому вмить опало все волосся, наче хутряна шапка з уже мертвої голови.