Злий
- Автор: Тирманд Леопольд
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Марія Пригара
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Злий». Краткое содержание книги:
За буфетом поралася Гавайка в підперезанім брудною ганчіркою фартусі. Крушина підійшов до буфету.
— Слухай, Гавайко…
Гавайка підвела зарум'яніле від праці обличчя, дрібні краплинки поту виблискували на її верхній губі.
— Гавайко, — повторив Крушина. — У мене до тебе… справа.
Він провів долонею від лоба по всьому обличчі; це був жест, який поєднував у собі найвище заклопотання, безмежну турботу і цілковиту безпорадність.
— Слухаю вас, пане Крушино! — відгукнулася Гавайка без усміху.
— Слухай, Гавайко, — мучився Крушина. — Ти знаєш такого конопатого, невисокого хлопця, правда ж? Він був тут разом з нами…
— Кого ви маєте на думці, пане Крушино? — спитала крижаним голосом Гавайка, виявляючи абсолютний спокій і байдужість; так їй принаймні в цю хвилину здавалося. Але навіть такий недосвідчений індивідуум, як Роберт Крушина, не міг не помітити отієї неприхованої настороженості, яка завжди з'являється в очах, рисах обличчя та в позі людини, коли розмова зачіпає особу, що становить важливий і постійний об'єкт її думок.
— Ну, знаєш, — пожвавішав Роберт: інстинкт боксера підказав йому, що він на справжній дорозі. — Такий блондин, — мовив він з притиском. — Був тоді тут зі мною і небіжчиком Мехцінським. Кілька днів тому… Ну, пригадай — він ще розмовляв з тобою.
— Ні, — відповіла Гавайка твердо, — нічого не знаю.
В цю хвилину до бару зайшов Кубусь. Він глянув на співрозмовників біля буфету і, не вагаючись, рушив туди. Невеличкі очиці Крушини блиснули щастям. Він злостиво всміхнувся і збирався щось сказати, але Кубусь його випередив.
— Гаряче… Ну й спека, га, Крушино? На самісінькому початку травня — і так пече; подумати тільки… Я проходив отут і зайшов чогось випити. Гавайко, у вас є в цій норі щось холодне?
Гавайка повернулася до холодильника.
— Добре, добре, — глумливо згодився Крушина, — так чи інакше, добре, що ти з'явився, Пєгусе. У мене до тебе страшенно важлива справа. Пий цю сечу, — додав він, показуючи на яскравожовтнй лимонад, що його налила Гавайка у величезний кухоль для пива, і ходім.
Кубусь поволі випив лимонад, поправив «метелик», кольору цикламени, заплатив, байдуже кивнув головою Гавайці й вийшов з Крушиною. Гавайка за весь час ні разу не глянула на нього, переставляючи ящики з порожніми пивними пляшками.
— Пече, — повторив Кубусь на вулиці.
Якусь хвилину обидва йшли мовчки, Крушина обливався потом.
— Нові черевики? — спитав безтурботно Кубусь, почувши рипіння. Ноги Роберта були взуті в красиві черевики на товстій шкіряній підошві.
— Нові, — відповів з полегшенням Крушина. — Тисяча вісімсот. Знаю одного шевця, що робить такі. Дешево, так? Можу тебе до нього відвести, хочеш? Черевики, що треба.
Видко було, що він розпачливо вхопився за цю тему.
— Кажи, Крушино, чого ти хочеш, бо в мене сьогодні нема часу, — перебив його Кубусь.
— Зараз! — гукнув Крушина і несподівано кинувся на брук. Вів затримав вільне таксі, яке проїжджало мимо, відчинив дверцята і рішучим рухом пхнув Кубу всередину.
— Куди? — спитав шофер.
— В місто, — відповів з зусиллям Крушина.
Шофер вирішив, що клієнт, мабуть, під чаркою, і, не зажадавши точніших пояснень, рушив до Центра.
— Ну? — спитав терпляче, хоча й з прихованою погрозою Кубусь. — У чому річ?
Крушина розпачливо скривився. Нервовими рухами голови він намагався показати Кубусеві, що не може говорити зараз, у таксі.
Кубусь понуро замовк, і Крушина знову зітхнув з полегшенням.
В районі МДМ, на розі Пєнкної, вони побачили велику юрбу. Це явно підбадьорило Крушину, який негайно вигукнув не без радості:
— Що це за гармидер? Що там діється?
— Нічого, — відповів Кубусь, — читають про наслідки вчорашнього кросу.
— Он що! — зрадів Крушина. — Хто виграв? Хто? Знов Вільчевський?
— Вільчевський, — ствердив шофер. — На медаль. Щодня сорок кілометрів за годину.
— На медаль! — тріумфував Крушина. — Вилазьмо! — штовхнув він Кубу. — Ставлю тобі чарку! За Вільчевського, щоб він, бідолаха, і далі не посковзнувся. Гальмуй, пане, — кинув він шоферові. — Скільки там?