Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

У Першій Весні все по-іншому, аура сповнена серйозності й бентежної таємничості. Є також інша істотна риса, яка відрізняє її від норм Шульцівської міфології. У цьому уривку святочність, сакральність баченого дитячими очима обряду не є лише результатом Шульцівської міфологізації дійсності, є натомість поетичним описом конкретного світу, санкціонованого і підтримуваного живою єврейською традицією, — обряду, який уже сам у собі далекий від тих неофіційних регіонів повсякденності, які Шульц звик — у ролі творця нових ритуалів — освячувати магією міфу, підносити до ступеню обрядовості. Він завжди чинив це без уживання тропів, що обмежують радіус видива, майже готового й упізнаваного обряду.

Іноді йдеться про паралелі, метаморфози міфу, але переважно про його природу, структурні закономірності, які дають змогу для нових інкарнацій. Отож у творах Шульца замість етнічно позначеної обрядовості — повсякденний ритуал, який зводить до обряду кожний вчинок. Зовнішнім виявом, одним із поверхових симптомів цієї універсалізації є називання: прикажчик Теодор, тітка Агата, чи першопланова постать Аделі, реальний прототип якої носив ім'я Рахель. Міфічні біблійні алюзії, міфотворчі сигнали родом із Біблії, які виринають тут і там, — вони, прецінь, не є винятково чи специфічно юдаїстичними, то знаки всієї європейської культури. Натомість сам сакральний час, який пронизує кожну мить календарного часу, є вже притаманним саме вірним Старого Завіту, в житті яких упродовж століть праця й молитва були нерозривно пов'язані, а рахівниця і менора не розлучалися одна з одною.

У космогонії Шульца неназваний Дрогобич — колиска міфу — повсюдно присутній, а «спільнотою віруючих» є спільнота творчої уяви, яка закляттям власного ритуалу добуває образ світу із тих же понадплемінних джерел. «Бо під тим столом, який нас розділяє — чи ж не тримаємось ми всі таємно за руки?» [Книга; 109]. Адже не сама Біблія є тут празразком чи праджерелом. Ним є міфородна, безіменна, позачасова духовна вітчизна усякого мистецтва й релігії — короткий курс перевірених дитинством архетипів: Шульцівський «Автентик», у порівнянні з яким Біблія є «тисячною копією», однією з його конспектів.

Глухомань перенесена в універсальний масштаб і піднесена до його височини. Треба отож було міфологічним інстинктом оминути ті категорії шифрів, ритуальних діалектів, які могли б скаламутити своїм окремим каноном, замкненим у шаблоні конкретного обряду, засвоювану всіма мову Шульцівського міфу. Саме Шульцівська весна — великий міф і велика метафора — «росте на історіях», є обновителькою одвічних міфів, то вона має біля своїх витоків «великі інкубатори історій», «млисті курильні фабул і казок», її зелень, як і щороку, «буде ще раз їх читати, як нові, і слебезувати від початку, і від цієї зелені історії відмолодяться і почнуться ще раз, мовби вони ніколи й не відбувалися» [Весна; 155,156]. В тому сенсі — і лише в тому — «весняному» й Шульцівському — творчість завше є відтворюванням.