На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
На столі і столиках альбоми. З знімками, картками і репродукціями. З них виглядають обличчя давно неживих людей попередньої епохи, вусаті і з бачками чоловічі і з високими фризурами, в ковнірцях до підборіддя і в шнурівках жіночі. Нагадують тіток, бабок і дитинство…
На стінах синьо обведені білі полотна з прехитрими написами на взір: «Морґенштунде гат гольд ім мунде»[66]. На полицях блискучі горщики, моздірі, пательні.
Білими завісками грається літній вітер. Пані Бетікофер, товста і зашаріла від огню, пече свій «кухен»[67], бо завтра неділя і як же без нього. З сусідньої кімнати запах цибулі і «голяшу».
Літературні альбоми — збірники минулих літ такі знані, любі. Вони відкривали вікно на красу і поза будні, будили чарівні сни і мрії у дівчат про ідеальних коханців, про Ромео, що поночі спинається драбинкою у вікно, а хоч би про ревнивого Отелло, що вбиває з кохання, вже не кажучи про зідхаючого й гинучого Вертера. Сни, яким в житті не прийшлось ніколи здійснитись. Вони йшли врозріз з дійсністю, холодною та тверезою, і багато з цих дівчат залишились старими дівулями. Фройляйн Елізабет, солодка і м’яка Елла, фройляйн Доктор — суха і розсіяно-боязка вчителька. Оці всі, що, маючи в собі стільки прив’язання до господарства, стільки домашніх прикмет німецької жінки, мусіли залишитись самі, «оне гайм» (без домашнього затишку), і жити з мамою чи сестрою, а то й у чужих. Вони становлять велику частину публіки, яка молиться побожно у великому Ульріхсмюнстері, що дивом ще уцілів від бомб. Темно одягнені, скромно похилені, вони клячать, співаючи акафисти до «Гіммліше Розе»[68] і вірять, що коли щастя минуло їх на землі — буде їм дане на небі. Крізь пощерблені і дошками полатані вітражі падає на них жовтяве світло заходячого сонця і гра органу підносить душу понад день і його тяжке зло аж під в’язане високе склепіння і вище — понад місто руїн у світ, де немає болю…
Але під вікнами їхніх домів нова дійсність і нове життя йде своїм дивним незбагненним шляхом. Там місто гомонить і булькотить і б’є живими хвилями об свої пощерблені мури, об руїни своєї слави з-перед віків. Це не мільйонне, не світове «ситі». Це Авґсбург. Одно з міст баюварів, що колись ходили походом на Тіроль добувати альпійські, соняшні долини.
ТАМ, ДЕ НАШІ КОНІ ПАСЛИСЬ
Є в тому місті щось зовсім нове, чого досі ніколи не було. Щось наскрізь модерне: Camp of Displaced Persons, чи іншим, теж чужим словом — лагер. По-нашому табір, чи обоз. Це там, де інше людське муравлище клубочить і живе своїми тривожними буднями, виповненими болючим, гірким і повним тривоги змістом. Від цього змісту вони тяжкі, як олив’яні кулі. Але вони дорогі для тих там, у цегельнях. Може це останні будні їхні. Може завтра, темне завтра рівнозначне з загибіллю. І вони йдуть і їдуть, стягаються до гурту. Туди, на Січ свою новочасну, щоб боронитися від людоловів і від насильних репатріяцій. Вони йдуть і їдуть. Оце дорога їхня.
Трамвайна зупинка коло Штадтгартену[69]. Біля зруйнованого бомбами муру. З щілин — кущі, понищені гортензії і поламані глоди. Посередині дімок що був колись може портьєркою, може осідком доглядача. Нині в напівзаваленій дірі живе литовець — годинникар Лєбеджінкас. Це централя не лише паскарства, але й для всіх, що їдуть на Ґегінген, до таборів.
Тут залишають клунки, речі іі вістки. Кожної хвилини довідуєтесь, хто, тобто не хто, бо завжди ці самі «вони», ловили, де і кого, який табір вивезли, яка комісія де з’явилась. У вікнах кілька годинників і напис, що ремонту з причин браку матеріялів не приймається.
Перелучивши біля парку свого смішного дишля, котиться цитриновий трамвай від мосту на Ґеґінґен. По дорозі червона Гінденбурґкасарня. Які народи чекають в ній свого повороту на батьківщину? З вікон звисають: біло-синя промениста зоря греків, біло-червоно-зелені смуги італійців, біло-червоні поляків. Цс збиранина народів, яких німці зігнали до себе на примусову працю. Усі народи рабів, що мали панам простелити шлях до перемоги. Нині відітхнули: панів не стало і вони вертаються додому. Дехто з піснями й музикою, інші мовчки та боязко. Як хто, і до якої «родіни»…
Потім рейки — раз і рейки — другий, і біля них малі городці з веселими альтанками, з даліями і рожами з клюмбами, обсадженими замість квітів капустою, калафйорами й цибулею. Але кругло в рядочках кольор за кольором, щоб було гарно.
66
Ранішня година має золото в губах.
67
Корж
68
Небесна троянда
69
Міський парк