Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Мертвим не болить
Мертвим не болить - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Мертвим не болить

Электронная книга - «Мертвим не болить». Краткое содержание книги:

До книги народного письменника Білорусії увійшли роман Мертвим не болить, повісті У тумані, Облава. Роман Мертвим не болить - найбільш автобіографічний твір письменника, тематично повязаний з подіями Великої Відчизняної війни на Кіровоградщині. Повісті У тумані і Облава - найновіші твори письменника. У повісті У тумані розповідається про події перших місяців фашистської окупації нашої Батьківщини. Повість Облава звучить як реквієм над жертвами сталінських репресій трагічної епохи розкоркулення. Усі твори пройняті глибоким психологізмом, їм притаманна гострота сюжету і безстрашна правда.
1 ... 82 83 84 85 86 87 88 89 90 ... 102
Перейти на страницу:

Продираючися через зарості, він обійшов яругу і моховим болітцем вибрався на узлісся — вже з третього боку лісу. Це поле називалося в них Сьорбово і межувало із сусіднім сільцем Чорноруччям, стріхи його виднілися вдалечині на пагорбку. Тут і справді працювали люди, його сусіди-колгоспники, вибирали картоплю. Йому ні дня не довелося працювати в колгоспі (не допустили в колгосп), тому він сподівався побачити тепер злагоджену працю громади, усіх разом. Може, навіть і з піснями. Замість того у вітряній польовій далечині колупалося в борозенках з десяток жінок, він бачив звідси їхні зігнуті спини, великі голови в товсто накручених хустках, босі ноги. Вони тягали за собою величезні кошики з картоплею, які по одному зносили до загальної купи на середині загону. Біля тієї купи стояв з папірцем у руці цибатий чолов'яга, мабуть, обліковець, а троє інших плугами розорювали борозни і надто вже грізно ляскали батогами. Перевтомлені коні, видно було звідси, тюпали через силу, низько киваючи головами — худі, виснажені селянські коні. Колись у їхньому селі такі занедбані коні були хіба що в Ципрукового Змитра та Ігналенка. Усі інші, як би не жили, а коней доглядали, яка ж то господарка без коня. Тут, видно, доглядали не дуже. Правда, він бачив усе здалеку, зблизька, може, не такі вже й жалюгідні були ті коні, може, й жінки працювали веселіше, ніж йому здалося. Але щось пекуче, самотньо-журливе влилося в його відчуття біля того поля. Люди були далеко, і він не міг упізнати нікого, а так хотілося впізнати! Тоді він краєм лісу подався в інший бік — до свого села, де була дорога в містечко, може, вдасться підгледіти когось на тій дорозі? Хоч би побачити, впізнати, про те, щоб побалакати, розпитатися, він не міг навіть і мріяти. Що ж, треба таїтися, така його доля. Його вилучили з гурту, вибракували, як коростяву тварину зі стада, і викинули геть. Чи ж міг він надокучати комусь? Нав'язуватися? А тим більше — завдати шкоди своїм нав'язуванням?

Дорога, як він пам'ятав її, не змінилася, — була все такою ж — уторований путівець, роз’їжджений поміж кущами, з калюжами на вибоїнах. На тому боці стояли дві берези, стояли як споконвіку — одна пряма, а друга розщеплена на двоє, у вигляді вил, старі, товсті берези з обдертими знизу стовбурами, посіченими окоренками. Під рівнішою — видно було через дорогу — недавно розкладали вогнище, білокора одежина її підпалена, так само, як нижнє гілля. Пастухи, напевно. Федір низько присів у придорожніх кущах, густо припорошених пилом, став наглядати за дорогою. Не знав, куди дивитися — у бік села чи в бік містечка. Поки що ні там, ні там ніхто не з’являвся, мабуть, усі були в полі, чого роз’їжджати в такий час? Проте він терпляче сидів і думав, кого б він найперше хотів тут побачити. Мабуть, найперш Савчика Лексу, усе-таки вони однолітки, і той був сердечною людиною, дай бог йому щастя. Тільки досі не дуже бог щедрий був до нього. Під час миколаївської війни Лекса був поранений шрапнеллю в плече, і скільки його пам'ятав Федір, усе він бідкався з тією рукою, не міг робити тяжкої роботи. А в селянина хіба є легка? Мучився бідак Лекса на одному наділі з купою малих діточок, Федір часом допомагав йому — то дрова попиляє, то накладе гною на воза. Кілька разів позичав гроші. Але допомагав так, по-сусідськи, без особливої щирості. Часом навіть і прикрість усередині зворухнеться, коли, бувало, попросить хомута, а тут самому треба запрягати. А взагалі Федір його шкодував, бо сусіда, і на війні обидва немало натерпілися. Коли б знаття, як воно далі обернеться, то шкодував би з більшою душею. Усе ж добрий був чоловік.

Але, мабуть, — марна справа чекати того, чого тобі хочеться.

Федір добре насидівся біля дороги і вже майнула думка, що, мабуть, даремно він усе це надумав, як раптом у дальньому кінці путівця, від містечка, з'явилася підвода. Рудий, добре доглянутий коник спритно котив з гори, а за ним на возі видно було двох — чоловіка і жінку. Те, що спереду сиділа жінка і керувала віжками, зацікавило Федора, хоч він ще нікого не пізнав. Жінку і справді годі було пізнати, коли вони під'їхали ближче, вона відвернулася в інший бік. А ось чоловік... Чоловік був у кудлатій зимовій шапці, з наставленим коміром сірячини, сидів у задку похилений, з понуреною головою, склавши на колінах руки, ноги його були прикриті картатою домашньою ковдрою, обличчя худе і бліде. Увесь час глухо, недобре покашлював. Щось дуже знайоме видалося Федору в тому обличчі, коли підвода під'їхала ближче, і тут же раптом, ніби підказав хтось, він пізнав чоловіка. То був Микита Зиркач, його, Федора, лиходій, це він писав тоді на нього за молотарку, з того все й почалося. Але ж, видно, не далося життя і лихому та заздрому Зиркачеві, побачивши якого, Федір зрозумів усе — той був хворий. Мабуть, тепер його, хворого, жінка везла з лікарні чи від лікаря, і, вдивляючись у Зиркача, Федір відчув, що не жилець він на цьому світі. Однією ногою він уже там, Федір був певний. Надивився Федір таких за своє життя. І якось трохи радісно стало чи навіть злорадно: бачить бог усе і карає по справедливості. Іншим разом Федір, може, і більше втішався б з того, але тепер не хотів. Злопам'ятність свою, злорадство він уже майже пережив, — перегоріло воно за роки власних поневірянь, нікому не хотів біди, як і собі самому. Хай довго живе заздрий Зиркач.

Але зробилося сумно. І гірко. Почало братися на вечір — кінчався перший його так довго очікуваний день на батьківщині. Що ж далі?

Він ще посидів трохи, думав, думав, може, ще когось побачить на вечірній дорозі, та більше не було нікого. Почало смеркатися, і він підвівся, пішов уздовж кущів у бік села. Мабуть, треба було, поки не стемніло, добиратися до своєї ночівлі, щоб потім не дертися поночі крізь тернисті чагарі. Але його гнала туга до села. І він помалу йшов лісом, потім, наважившись, вигулькнув на узлісок біля житнього поля, постояв на обніжку. За улоговиною над селом швидко густішали осінні сутінки, заблимало кілька вогників у вікнах. І йому захотілося заглянути до когось у вікно, зазирнути у хату, побачити знайомі обличчя. Страшнувато було, та, може, не впізнають, коли й побачать. Він не відгукнеться нікому, тільки пройде вулицею і загляне. Так кортіло йому побачити хоч когось живого — знайомого. Найперш добру людину, не єхидну, звичайно.

Тихо, майже крадькома, часто спиняючись, він знову, як і вчора, пройшов врунами, побіля своєї нещасливої садиби, тихенько ступаючи, просунувся під плотом, збочив з дороги. Ну от і присадкувата Лексова хата під кривою гіллястою вербою. Якщо залізти в город, опинишся якраз перед вікном, що навпроти Лексової печі, тут же, біля підвіконня, стояв колись кухонний столик, за яким їли. У сутінках Федір переліз через пліт, пожалив руки кропивою, але непогано сховався в заростях: ні з вулиці, ні з двору його не було видно. Правда, світла в хаті поки що не було, та Федір відчував, що там не спали — якісь невиразні звуки все-таки долітали з того боку садиби. І він затаївся, чекав. І правда, нарешті десь глухо хряпнули двері, у вікні з'явився хисткий тьмяний вогник, — від гаснички, звичайно. Блимнув в одному вікні, в другому і спинився десь у дальньому кутку, біля запічка, чи що? Федір напружено вглядався, хто там. За вікном ковзнула чиясь невиразна тінь і пропала. Хто то був, звідси не можна було зрозуміти. Не чути було і людського голосу — в такій хаті, яка завжди повнилася гомінкими дитячими голосами! Чи там усі мовчали, чи, може, тихою сновидою тинялася по хаті одинока постать? Напевно, жіноча. Але де ж тоді всі інші? Де сам Лекса? І його п’ятеро дочок?

Нічого більше не дочекавшись у кропиві, Федір виліз із городу на вулицю і знову, як і вчора, тихо пройшов з кінця в кінець села. Мерехтливе ствітло блимнуло у вікнах ще кількох хат, але в двох хатах вікна були завішені фіранками, а біля третьої — хтось вовтузився на подвір'ї, коло самої хвіртки, і Федір, увібгавши голову в плечі, поспішив далі. Усе-таки він боявся.

III. Місяць уповні

Ночував знов у лісі. По узліссі пройшов далі від села і скоцюрбився на латочці сухого моху під кущем ялівцю. Ніч була прохолодна. Чи не до перших півнів він звично тремтів без сну, думав і думав над недоречними поворотами своєї нещасливої долі.

Усе не переставав дивуватися, що таки домігся свого, видно, йому дуже пощастило, може, вперше в житті. Правда, щоб знав одразу, що на нього чекає, може, ще б і подумав, чи варто відважуватись на таке, та не знав і, може, добре, що не знав, не уявляв навіть. І тепер ось — удома. Як буде далі, він не думав ні тоді, ні тепер, думати про це йому не ставало сили, не хотів і пробувати марно. Головне — таки досягнув свого, здійснив свою нездійсненну мрію, а там — будь що буде. Як п'яниця, що прагне дістати пляшку, а про похмілля не думає. Чи як зголоднілий: аби наїстися, а що потім, його не дуже обходить. Здається, Федір удовольнив спрагу своєї душі, а що буде далі, хай те і буде.

1 ... 82 83 84 85 86 87 88 89 90 ... 102
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)