Мертвим не болить

Але, мабуть, — марна справа чекати того, чого тобі хочеться.

Федір добре насидівся біля дороги і вже майнула думка, що, мабуть, даремно він усе це надумав, як раптом у дальньому кінці путівця, від містечка, з'явилася підвода. Рудий, добре доглянутий коник спритно котив з гори, а за ним на возі видно було двох — чоловіка і жінку. Те, що спереду сиділа жінка і керувала віжками, зацікавило Федора, хоч він ще нікого не пізнав. Жінку і справді годі було пізнати, коли вони під'їхали ближче, вона відвернулася в інший бік. А ось чоловік... Чоловік був у кудлатій зимовій шапці, з наставленим коміром сірячини, сидів у задку похилений, з понуреною головою, склавши на колінах руки, ноги його були прикриті картатою домашньою ковдрою, обличчя худе і бліде. Увесь час глухо, недобре покашлював. Щось дуже знайоме видалося Федору в тому обличчі, коли підвода під'їхала ближче, і тут же раптом, ніби підказав хтось, він пізнав чоловіка. То був Микита Зиркач, його, Федора, лиходій, це він писав тоді на нього за молотарку, з того все й почалося. Але ж, видно, не далося життя і лихому та заздрому Зиркачеві, побачивши якого, Федір зрозумів усе — той був хворий. Мабуть, тепер його, хворого, жінка везла з лікарні чи від лікаря, і, вдивляючись у Зиркача, Федір відчув, що не жилець він на цьому світі. Однією ногою він уже там, Федір був певний. Надивився Федір таких за своє життя. І якось трохи радісно стало чи навіть злорадно: бачить бог усе і карає по справедливості. Іншим разом Федір, може, і більше втішався б з того, але тепер не хотів. Злопам'ятність свою, злорадство він уже майже пережив, — перегоріло воно за роки власних поневірянь, нікому не хотів біди, як і собі самому. Хай довго живе заздрий Зиркач.

Але зробилося сумно. І гірко. Почало братися на вечір — кінчався перший його так довго очікуваний день на батьківщині. Що ж далі?

Він ще посидів трохи, думав, думав, може, ще когось побачить на вечірній дорозі, та більше не було нікого. Почало смеркатися, і він підвівся, пішов уздовж кущів у бік села. Мабуть, треба було, поки не стемніло, добиратися до своєї ночівлі, щоб потім не дертися поночі крізь тернисті чагарі. Але його гнала туга до села. І він помалу йшов лісом, потім, наважившись, вигулькнув на узлісок біля житнього поля, постояв на обніжку. За улоговиною над селом швидко густішали осінні сутінки, заблимало кілька вогників у вікнах. І йому захотілося заглянути до когось у вікно, зазирнути у хату, побачити знайомі обличчя. Страшнувато було, та, може, не впізнають, коли й побачать. Він не відгукнеться нікому, тільки пройде вулицею і загляне. Так кортіло йому побачити хоч когось живого — знайомого. Найперш добру людину, не єхидну, звичайно.

Тихо, майже крадькома, часто спиняючись, він знову, як і вчора, пройшов врунами, побіля своєї нещасливої садиби, тихенько ступаючи, просунувся під плотом, збочив з дороги. Ну от і присадкувата Лексова хата під кривою гіллястою вербою. Якщо залізти в город, опинишся якраз перед вікном, що навпроти Лексової печі, тут же, біля підвіконня, стояв колись кухонний столик, за яким їли. У сутінках Федір переліз через пліт, пожалив руки кропивою, але непогано сховався в заростях: ні з вулиці, ні з двору його не було видно. Правда, світла в хаті поки що не було, та Федір відчував, що там не спали — якісь невиразні звуки все-таки долітали з того боку садиби. І він затаївся, чекав. І правда, нарешті десь глухо хряпнули двері, у вікні з'явився хисткий тьмяний вогник, — від гаснички, звичайно. Блимнув в одному вікні, в другому і спинився десь у дальньому кутку, біля запічка, чи що? Федір напружено вглядався, хто там. За вікном ковзнула чиясь невиразна тінь і пропала. Хто то був, звідси не можна було зрозуміти. Не чути було і людського голосу — в такій хаті, яка завжди повнилася гомінкими дитячими голосами! Чи там усі мовчали, чи, може, тихою сновидою тинялася по хаті одинока постать? Напевно, жіноча. Але де ж тоді всі інші? Де сам Лекса? І його п’ятеро дочок?

Нічого більше не дочекавшись у кропиві, Федір виліз із городу на вулицю і знову, як і вчора, тихо пройшов з кінця в кінець села. Мерехтливе ствітло блимнуло у вікнах ще кількох хат, але в двох хатах вікна були завішені фіранками, а біля третьої — хтось вовтузився на подвір'ї, коло самої хвіртки, і Федір, увібгавши голову в плечі, поспішив далі. Усе-таки він боявся.