Мертвим не болить

Присівши в заростях, він почав здалеку наглядати за кущами, за хвостом диму і подумав: «До чого ж ти, брате Федоре, дожився! Ну нехай собі там, на чужій землі, за тисячі верст, там треба всього боятися, ховатися, таїтися. Аж ось і тут, на своїй землі! Серед своїх людей. Коли таке було і з ким? А ось зі мною таке сталося. І нічого не зробиш. Мусиш! Інакше...»

А що, врешті-решт, інакше? Погибель? Ох, яка це спокуслива була думка — може б, поховали на рідному кладовищі. Чи тюрма? Та вже й у тюрмі буде не гірше — все-таки щось би давали їсти і дах був би над головою. Після всього, що з ним трапилося, тюрми він не дуже боявся. Але тюрма — це, видно, не для нього. Певно ж, його відвезли б назад, знов туди, на страшну мерзлу землю, на якій він жити не зміг. Міг лише померти. Як померла від сухот його Ганночка, згоріла за два дні донька Олечка. Відчув, прийшла і його черга. Але він померти хотів удома.

Йому поталанило, він добрався додому.

Так чого ж йому нарікати? Він був щасливий. Учора, коли побачив рідне поле й село, все в душі його так і заспівало, засміялося. Звичайно, засмутило зруйноване гніздо, все-таки він сподівався побачити хутір. Снилися безліч разів йому і подвір'я, і колодязь із коловоротом, і незакінчена тристінна прибудова. Усе думав, чи здогадались оті, що житимуть тепер там, перекрити клуню. Стріха в лівому куті почала протікати, особливо під час грози. Усе збирався обшити її свіжими кулями соломи. Так і не зібрався...

А тепер нема про що й клопотатися.

Де воно, його подвір'я, де його хата? Куди все вивезли? Може, на дрова в сільраду. Спалили так, як після війни фільварок Альбертівку? Гарний був фільварочок — і будинок, і стайня. Стайня викликала особливу заздрість: із брусів, під гонтою. Розібрали все і попиляли на дрова — в сільраду і хату-читальню. Тепер, мабуть, так і з його господаркою — на дрова, пішло все вогнем і димом. Дивно, але йому не було шкода. Якщо шкодувати за всім, що набув і втратив, то можна збігти з розуму. Наживав роками, за чималі гроші, кривавими мозолями, хребтом своїм і жінчиним, трусився над кожним клаптиком землі, кожним снопком. А втратив усе в одну мить, і сам опинився на каторзі. Тільки за що?

Це прокляте «за що?» розпеченим жигалом штрикало йому в голову. Тисячу разів він питав себе, коли їхали у смердючих вагонах, коли гнали їх обозом по замерзлій ріці, коли робив там, у північному кріпацтві, — питав у жінки, в людей, знайомих і незнайомих, питав у начальства — за що? Відповідали йому, пояснюючи щось про владу, класову боротьбу і колективізацію. Але ніхто йому не розказав так, щоб стало нарешті ясно, чому відібрали в нього землю, якою наділила його влада, та ж сама влада і наділила, і відібрала, і на каторгу вислала. За що? У чому він винуватий? Що послухався влади і взяв землю? Так як же було не взяти, чим би він тоді сім'ю годував? Брат Митько не хотів ділитися, його й правда, бо не було чого ділити — шість десятин убогої неродючої землі — що б вийшло з тієї дільби? До того ж брат був старший від нього, на господарку мав більше право, ніж він, молодший. Два літа підряд Федір батрачив у фільварку, а потім одружився, взяв таку ж батрачку, як і сам, — без землі і посагу. І в її батьків землі було із заячий хвіст, а сімейка дай боже: вісім душ, із них п'ять дітлахи. Як же було відмовлятися від казенної? Узяв землю.

Що працював старанно? Тож бився і взимку і влітку як риба об лід: і будувався, і поле обробляв, старався вчасно платити і податки, і позики. Як підріс — почав синок допомагати. Та й був же заклик уряду — будуйте культурні господарства, щоб не жити так, як жили — темними, в нужді, злиднях, нестатках. (Кому ж хотілося жити в нужді?) Усі прагнули жити хоч трохи по-людськи і хліб їсти без полови. Повірив, що влада каже правду. Та от обманувся.

Багаття ще не догоріло, як він закопав у золу десяток картоплин, — на більше не вистачило золи. І знов відійшов подалі — бо мало що! Але поки навколо було тихо; десь збоку заскрекотіла сорока, але потім відлетіла геть. Змучений голодом, Федір через кілька хвилин вернувся, патичком викотив з вугілля крайню картоплину, ще сирувату і тверду, але її вже можна було їсти. Сяк-так обтер об штани попіл і, обпікаючися, з'їв усю, навіть і обгорілу шкаралупу. Потім вигріб другу. Картопля справді була дуже смачна, та й він був аж-аж який голодний, тому і їв без зупинки, поки залишилися дві останні картоплини. Мабуть, вони вже спеклися добре, і він їх, гарячі, засунув у кишеню — аж запекло стегно.

Трохи підкріпившися, відчув себе веселіше і почав думати, як би вийти з лісу. Усе-таки дуже кортіло глянути на поле, може, і односельців побачити — хоч здалеку глянути, як живеться їм у колгоспі. Під Котласом він не мав ніяких звісток про них, тільки часом з'являлися чутки — невеселі чутки. А як воно насправді? Усе ж таки живуть, видно, ліпше, ніж він жив. Головне — вони ж усі вільні, на своїй землі, усі рівноправні, не позбавленці, як він.