Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
В Інтара зашуміло у вухах. Світло — блакитне небесне склепіння — постало перед очима… І розсипалося, дзенькаючи, на тисячі скалок, немовби від удару ковальським молотом.
— А щоб ти здох, козел старий! — хлопчисько плюнув на білий балахон жерця й помчав до воріт.
Там його, вихляючи хвостом, зустрів Жучок, який зовсім не розумів, чому зчинилися такі галас і біганина.
Інтар підхопив цуцика на руки. Він біг так, що серце з грудей вистрибувало, поки не побачив найманий візок, у який і вскочив з розгону.
— Тобі куди? — ліниво поцікавився погонич сірого віслючка.
— Лікаря треба… — від надто швидкого бігу навіть груди заболіли. — Найкращого тут у околиці… Знаєш?
— Ну, знаю…
— Туди якнайшвидше… На твоєму візку чи пішки? — Інтар досі не міг відхекатися.
— А що сталося? — запитав погонич.
— У мене сестра вмирає! — у розпачі закричав хлопчик.
— А… тоді сиди. За золотий вихором домчу!
— Буде, буде золотий! Тільки не обдури!
— За свої слова відповідь тримаю! — погонич ударив віслюка, гримнув на нього — й Інтар тільки вхопився за бортик та другою рукою притис до себе Жучка, так стрімко вони рвонули з місця.
…Інтар раніше десь чув, що віслюки бігати вміють.
Але щоб так швидко — й подумати не міг.
Розділ 5
Де вони звернули з цієї вулиці з довгими, обшарпаними приосадкуватими будиночками на іншу, набагато більшу, широку та чисту, Інтар не розгледів. Він тільки здивувався, коли побачив по обидва боки широкі двори з ґратчастими огорожами, доглянутими садами й будинками з білого каменю. Це вулиця теж була приморською, але значно багатшою. Тут вочевидь жили заможні люди.
Візок зупинився біля одного такого будинку.
— Ну, ось тобі й лікар.
— Спасибі! — Інтар вручив погоничеві витягнутий зі згортка золотий і кинувся до огорожі.
Біля хвіртки висів дзвіночок, і хлопчисько почав запекло смикати за мотузку. Дзенькіт, чистий і високий, рознісся далеко. З будинку вийшла літня повна жінка в простій строгій сукні й білому фартусі. Волосся вона сховала під темним, щільним запиналом.
Жінка спустилася сходами, підійшла до огорожі та з неприязним подивом глянула на скуйовдженого спітнілого розпашілого хлопчиська.
— Що тобі тут потрібно? — запитала холодно.
— Лікаря! Мені дуже потрібен лікар, шановна пані, будь ласка!
Жінка трохи повагалась і відімкнула хвіртку.
— Ну, заходь. Собаку залиш тут.
— Добре. Жучок, сидіти! — він посадив цуцика біля огорожі. Той крутнув хвостом і залишився чекати.
Жінка повела Інтара в будинок. Там було пишно: візерунчаста підлога, м'які фотелі, широкі вікна, всілякі вази та статуетки на полицях і на підлозі, і все це блищало від чистоти. Хлопчика ввели в кімнату, повну книг, де за столом сидів і щось писав високий, повний, лисуватий чоловік.
— Пане, це до вас, — незворушно промовила жінка.
Чоловік озирнувся — й Інтар зойкнув.
Це був той самий вусань, котрий грозився відрубати Інтарові руку, той, кого Жучок схопив за ногу!
Хлопчик відступив кроків на два. Вусань підвівся: він теж упізнав Інтара.
— А тобі чого тут треба? — у його голосі не було нічого доброго. Хлопчисько вже хотів рвонути подалі звідси, але згадав про Теллі. Скільки ще доведеться шукати іншого лікаря? І… якщо буде пізно?
Якщо вже пізно?.
Від цієї думки Інтара немов цебром холодної води облили. Він раптом перебоявся.
— Мені лікар потрібен! — проговорив зривистим дзвінким голосом. — Дуже потрібен! Хочеш, шановний, потім мене варті здаси, тільки ходімо зі мною! Теллі рятувати треба!
Лікар якийсь час мовчав, розглядаючи хлопчиська.
— Що там у тебе сталося? — запитав він так само суворо, недовірливо суплячи густі брови. Але хоч запитав…
— Теллі поранили в груди ножем, і вона вмирає, — відчеканив Інтар. — Це в трактирі «Золотий Місяць». Теллі — ельф, але вона дуже гарна! Врятуй її! У мене є гроші!
Недовге мовчання.
— Гаразд, — темні, строгі очі лікаря пильно дивилися на Інтара, — я поїду з тобою, хлопчик, і дуже сподіваюся, що ти не брешеш мені. Для твого ж блага, — лікар обернувся до повної жінки, що стояла тут і досі, осудливо дивлячись на Інтара. — Нехай запрягають. Я зараз зберу все необхідне, — потім звернувся до хлопчика: — Покажеш дорогу.
Інтар знову кивнув. Він так і стовбичив, поки лікар відкривав шафи зі скляними дверима, виймав звідтіля якісь зілля в темних суліях, діставав білі смуги тканини… Все це вклалося в сумку. Потім лікар подався до виходу, Інтар поквапився слідом.