Смак заборони

Ми прийшли, й відразу почалася злива. В Імраї з дощами все просто — або вони є, або їх нема; у випадку, коли вони є, то це дійсно моторошні зливи. Тут не мрячить.

Мироська незграбно тислася до мене, боязко здогадуючись про мої мокрі задуми, але перед тим, як устигла запротестувати, я вже скидала одяг на змоклу гальку й із диким, вогненним ентузіазмом кинулась у воду, яка розійшлася колами, забуваючи про все й на зло всьому, — пливла в нікуди, поринаючи цілком, віддаючись до решти, з пристрастю, з якою вмію ридати, пливла заради погашення цього полум’я, пливла — і миготіли десь спорожнілі, потемнілі пляжі, й сіре небо в тумані, й купка людей під козирком ліфта, й Мироська — чи то поруч, чи в містичній кімнаті з розчиненим балконом… Більше, далі — і я вже обіймаю буй, а потім гребу назад, і та сама дикість, єдина з волею, грає в моєму тілі. Я очужіло дивлюся на людей, що залишилися, і на Альхена серед них, і гаряча, все-таки відроджена тінь почуття блиснула в цьому погляді, й посмішка — начебто обіцянка промайнула на посвітлілому обличчі.

Ми стояли під козирком. Я була в його червоному рушнику, й розпач перейшов спочатку в божевілля, а тепер — у гірке, п’янке, непояснене щастя.

— Хочеш, покажу одну китайську гру?

— Давай!

Він обережно забрав рушника, став зовсім поряд. Підняв руки, звернув до мене долоні. Я мовчки зробила те саме. Він доторкнувся до мене. Потім легким натиском зробив зв’язок міцнішим. Долоні до долонь, майже єдине ціле. І спалахнув погляд, який ніби обмацував. Альхен почав пружно пульсувати кожним м’язом руки, й ці хвилі потроху передавалися мені. Ми розгойдувалися. Раптово, одним найлегшим порухом він відштовхнув, я не втрималась, присіла навпочіпки, здивовано дивлячись на нього знизу вгору.

— Розумієш, ти повинна бути частиною мене, і, проте, залишатися собою. Ти теж можеш штовхати, так, щоб я не вгадав твого ритму, а коли штовхаю я, — ти не повинна падати — це програш.

Ми сконцентрувалися одне на одному. Він, природно, не присів жодного разу, а я в якомусь золотавому трансі, мов човник, літала під козирком, то зупиняючись біля самої стіни, то з напівприплющеними очима падаючи, знесилена, в його руки, що очікували, малювала носом зиґзаґи на його безволосих грудях. Знову й знову; нас охопив запал, ми нічого на світі не помічали, поки чемна сестра не помітила за нас, що татусь може спохопитися й доцільно було б повернутись на маяк. Ми всі разом піднялися ліфтом, попритискались до чиїхось маслинових шортів, потримались за смагляву руку, а по тому я попленталася слідом за нею, ляпаючи по калюжах, віддаючись теплій симфонії літнього дощу. Дощ у Імраї обіцяє зміни. Мені було гарно. Уперше за останні три дні. Я стрибала по калюжах, і душу гріли відбитки його долонь і легкий, заколисуючий ритм, і пал несподіваного падіння, і його сміх, що пестив шию і плече.