Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
— Це ти батькові розповіла? — брутально почала вона без жодних вітань. Я протерла очі ще раз:
— Га?
— Ти… ти… Мені батько зараз влаштував скандал! Скандал! Це ти, маленька сучко, я ж просила тебе!
Я здивовано кліпнула, потім кліпнула ще раз:
— Що?
— Виходить, це Зінка… Ви обидві… маленькі сучки. Мені казав Сашко…
— Ах, Сашко… Ну, і як там учора — чим ви займалися? Про що говорили? Його тато, здається, не дуже любить?
— Сашко… А що? Власне, я вчора, щоб ти знала, ходила до свої друзів у «Дніпро», вони приїхали нещодавно. Дуже гарні друзі, ми ходили в барчик.
— Куди?
— У бар, в «Дніпро». Побалакали… Вони приїхали з хлопчиком, він дуже хворий, тому на пляж вони поки що не ходять.
— А Сашко?
— А Сашко… Сашко дуже цікава людина, так, поза сумнівом… Таке широке коло зацікавлень…
— Ви що ж, усі разом у барчик ходили?
— Ні, я тільки забігла на пляж, він мені показав кілька вправ — і все.
— Та ти що! У вечірній сукні й на 12-сантиметрових підборах вигляд ти мала при цьому дуже екзотичний!
Вона злобливо глянула мені у вічі.
— Кавкнеш хоча б іще раз бодай щось татусеві… Не доведи, Боже, понесе тебе…
Я гмикнула, захопила плеєр та пішла нагору. Там на мене вочевидь чекав Гепард. Я ще й досі не оговталася після минулої ночі й коли побачила ці підлі баньки, моторошнуваті й гіркі спогади заструменіли, повертаючи кепський настрій.
— А, привіт, мавпо, ну, як, трахнув мою сестру? У кайф було, га?
Він місячно (як умів) посміхнувся й спритно схопив мене за руку.
— НУ?!
— Ми взагалі як домовлялися? — шепнув він, лоскочучи подихом висохлі локони біля скронь, — пам’ятаєш, як ми домовлялися? Що, нема тепер у твого тата більше турбот, крім того, щоб тебе в облозі тримати? Тепер, я думаю, ти можеш однозначно сказати, як там справи з Генералкою?
Я остовпіла. Просто обережно, потроху виймала себе з цієї лапи, напружено міркуючи над змістом сказаного.
— Я… я… готова…
— Натяк зрозумів. Від першої до третьої, чи не так?
— Ага.
Він злився з гепардовими тінями джунглевого тенту, залишаючи мене у вирі суперечливих почуттів.
Мене змусили з’їсти салат, багато супу, два курячі стегна з щедрим гарніром. Батькові було зле й без того, але після такої обжерливості він вийшов на заповітну релаксацію о 12:55 й залишив мені гору немитого посуду й дорогоцінну волю (у сусідній кімнаті біля відика). Рештки мого другого впокоїлися в порожнині відра для сміття. Я переконала Мироську, що їй зовсім не обов’язково йти зі мною туди, куди я йду. Вона насупилась і все-таки відпустила мене — напахчену й вимиту, в білому сарафані, з божевільним поглядом. Крихітка мимохіть здогадувалася, куди я намилилась.
Я стрибала кам’янистими стежками, мчала, мов буревій; у низькій траві, у високій траві; повз ці мініатюрні затишні куточки імрайського життя:
Кипарис. Діжка. Багато високої жовтої трави й пронизливо блакитного цикорію. Пісок із покришених черепашок і вохристі камінчики. Шматок моря й свіжий вітер. Полуднева спека. Шпагат із білизною між кипарисом і покришеною, побіленою вапном стіною. І колись настане день, у який це все перестане бути моїм. Коли-небудь я побачу це все востаннє, так, як кожна людина бачить у своєму житті останнє сонце.
— До дідька! — прошипіла я вголос і зупинилася перед тінявою огорожею, що невиразно сіріла серед голого, безбарвного каменю. Там, унизу було урвище. Імрая. Ось тут, на цих тихих відлюдних скелях, в спекотну сієсту, де дзенькіт тиші й далеке, вкрадливе похлюпування хвиль свідчать про апогей щастя людського існування. Вони не розуміють цього. Ніхто ніколи не зрозуміє. Це жовто-буре каміння внизу, ці м’які льодяникові хвилі й розмірене погойдування пухнастих водоростей, цей рай — я більше НІКУДИ не хочу! І настане день, коли почнеться мій останній ранок. Спочатку тут, а потім у всій обмеженості світу. А що буде потім — ніхто не знає.
Мені нічого не варто було переступити з території маяка на територію «Жемчужини», повиснути над безоднею, приборкати свою інерцію й навіть не злякатися.
Важко дихаючи, стискаючи шорстке поруччя, я дивилася вниз.
Море. Сонце. Сонце на морі. Імрая. Пари роздягнених до пояса солдатів, які мажуть фарбою чуже, більше не генеральське поруччя вздовж сходів. Затишне здичавіння й відчуженість. І тиша.
Я розвернулась, глянула в бездушне небо й так само бездушно легко побігла назад. По густому килиму глиці, крізь ці пахощі, змішані в нерухомому повітрі з тітчиними Галіними турецькими парфумами на моєму тілі. Наосліп продираючись крізь привітне зело, спотикаючись об вохристе каміння, добігла я до маяка й практично не захекалась. Зірвала з балкона купальник і прихованими стежечками (моїми) вздовж урвища помчала на пляж. Усе лилося, начебто звучала одна неперервна нота, й вона не змінила свого напруженого тембру, коли я побачила в снопі сонячних променів Віру, Альхена й ще когось. І обличчя Віри, звернене до мене, хоча я бігла ще далеко від них, і її палець, який спершу доторкнувся до плеча Альхена, а потім вказав на мене.