День гніву

«Скорбота в цьому домі, — думав Рославець, — німі всі, а одна думка. Так воно, так і треба. Золотої середини нема, пане каштеляне. Від тучі не сховаєшся. Настигне й тебе і грім ударить, хочеш либонь бути тим, що в саму хуртовину хреститься, її не ждавши? А панна Оленка ще в більшому фрасунку, як тоді, в дорозі. Глодає й тебе туга, небого».

— Ігуменові Інокентієві Гізелеві передай, — панна подала магістрові чересок, — на вбогих, не говори тільки від кого, та подякуй за проповідь у кафедральному храмі, я такої не чула давно, — її голос зламався і вія затремтіла… — Це правда, що тільки в Києві маємо злотоустих, словом, мов вогнем, пропалюють тебе…

— Чи ти по це мене кликала, асанно? — погладив магістр своє гостре підборіддя й зукоса споглядав на панну. Вона в Києві розцвіла. Зустрілась кров — південний жар й кров — північна хмурність; по Друцьких-Горських і Соломирецьких, від яких походила мати панни, — кров українська, по Стеткевичах, менських воєводах — білоруська. Чорна коса у жгутах аж синя, рум’янець збронзовів, може, в випукле алебастрове чоло, може, в налиті уста цілував панну київський промінь.

— Я б хотіла сказати, — почала панна й спломеніла, — тільки тобі одному, магістре. Бо ти така чудна душа, але серце добре — ти б збагнув мене… Мій брат Михайло в Білій Церкві, передався до козаків… Батько мовчить, і я не знаю, може, це не нудьга, може, це всі таїмо радість… Благочестію вірні… Магістре, вчора князь Святополк Четвертинський сказав мені про Петронеллю… Теє ти чув?..

— Що княжна утекла з дому й, — магістр прижмурив очиці, — мабуть, передалась до повстанців? Про це вже й у Києві говорять…

— І що ти, магістре, на це?..

Він приступив ближче й худий вид його блиснув:

— Нема солодшого нічого над смерть за отчизну — таке через мене передав княжні один знайомець. А княжна те почула, бо в неї серце не мертве. Азали ж не казав я тобі, що камінь ще заговорить і Йаїль стане хороброю, бо гетьманові медіамському змішає сон із смертю…

— Але милосердна Естер, — опускаючи очі, перебила його каштелянівна, — коли перський цар Артаксеркс хотів вигубити весь ізраїльський народ, пішла до палацу просити, щоб не губив ізраїльтян…

Рославець засміявся подумки: «Добре, що читає повісті», — й сказав:

— Час милосердя пройшов. Нині час нещадності, панно. Не прошення, а діяння…

— Ти так кажеш, магістре?.. Азали ж не чув, як мені це вже говорили…

— Хто?

— В чорторийському лісі говорив мені на прощанні Ісакій; пам’ятаєш, той протопіп, що з посполитими пішов до Перебийноса? Він ще багато чого мені говорив…

Вона підвелась і підійшла до вікна. Розчинила його й враз у дрімоту цього темного дому ввірвався шум Києва. Голубінь заясніла крізь берести, бездонна й тиха. Пахіть червня йшла з саду. Довшали тіні, а над містом беззгучно кипів бій пурпурних хмарин. Ясу воздавали узгір’я, сокотали левади. Там, у долі, розлився Дніпро — лівий берег танув в імлі.