Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Лідери русинського руху почувалися зрадженими: Габсбурги покарали їх за лояльність, у той же час нагородивши бунтівні нації. Компроміс 1867 року став похоронним дзвоном за керованими церковною ієрархією старорусинами. Він зміцнив москвофільський рух, керівники якого, зокрема й греко-католицький священик Іван Наумович, стверджували, що русини не отримали нічого за свою лояльність і мусять змінити ставлення до уряду, якщо хочуть протистояти полонізації. Наумович критикував зусилля зі створення окремої русинської нації. Справді, у неї не було жодних шансів витримати польський політичний та культурний натиск.
За Наумовичем, австрійські русини були частиною більшої російської нації. Його прихильники вважали себе квазімалоросами, стверджуючи, що російська мова є насправді версією малоросійської і що «малорос» може опанувати її за годину. Завдання виявилося набагато важчим: намагаючись опанувати російську, лідери руху створили суміш російської, української та церковнослов’янської мов, якою вони намагалися спілкуватися одне з одним і писати свої твори.
Наприкінці 1860-х років москвофіли взяли під контроль більшість українських організацій Галичини. На Закарпатті нові угорські господарі гальмували будь-яку місцеву культурну діяльність, проводячи політику агресивної мадяризації. Уряд Росії підтримував діяльність москвофілів матеріально, що, як і очікувалося, викликало підозри у Відня. 1882 року австрійські урядовці заарештували Наумовича та звинуватили його в зраді. Він був автором селянської петиції про заснування православної парафії у греко-католицькому селі, що розглядалося як спроба проросійської пропаганди. Поряд із Наумовичем під суд потрапили й інші лідери москвофільського руху Галичини та Закарпаття. Вони були визнані винними в скоєнні різних злочинів проти держави й кинуті до в’язниці. Пізніше багато звинувачених, у тому числі й сам Наумович, емігрували до Російської імперії.
Слідом за процесом 1882 року почалося судове переслідування інших москвофільських діячів. У той час як російська імперська влада переслідувала тих, хто сумнівався в належності українців до великої російської нації, австрійці переслідували тих, хто пропагував цю ідею. Офіційне придушення москвофільської діяльності послабило цей рух і допомогло просунути іншу групу активістів у центр галицької політичної сцени. Вони були відомі як народовці або українофіли, і їхні витоки зазвичай простежують від «Руської трійці» та Маркіяна Шашкевича, проте свій безпосередній початок вони беруть від товариства «Просвіта», заснованого 1868 року, за рік після австро-угорського компромісу. Як і москвофіли, українофіли вважали, що стара політика орієнтації русинського руху на імперський уряд вичерпала себе. Але шлях, запропонований українофілами, суттєво відрізнявся від ідей їхніх опонентів. Вони заявили, що габсбурзькі русини дійсно є частиною більшої нації, але не російської імперської, а української. Українофіли конфліктували з церковною елітою, яка традиційно очолювала русинський рух, і презентували себе захисниками народних інтересів; звідси й назва «народовці», що пристала до них.
Галицькі народовці та їхні видання стали природними союзниками українофілів Російської імперії. 1873 року за допомогою подарунка від нащадка гетьмана Івана Скоропадського, Єлизавети Милорадович, галицькі народовці заснували власне наукове товариство. Щоб підкреслити його зв’язки з Україною, що перебувала під російським правлінням, та всеукраїнську спрямованість і прагнення, товариство пізніше назвали на честь Тараса Шевченка. Київські українофіли допомагали галицьким колегам засновувати україномовні газети та журнали, які обслуговували обидві громади — східну та західну. Завдяки допомозі зі сходу галицькі українофіли повільно, але впевнено наступали на позиції москвофілів. У середині 1880-х років українофіли взяли під контроль русинські організації Буковини. Інтелектуальна підтримка з підросійської України виявилася важливим фактором у зростанні впливу українофілів в обох австрійських провінціях — Галичині та Буковині. Обидві гілки українського руху потребували одна одної і вигравали, кожна по-своєму, від цієї співпраці. Галицькі українці не залишилися в боргу й радикалізували мислення київських українофілів, допомігши їм уявити Україну за межами обіймів панросійського імперського проекту.