Крига. Частини ІII–ІV

На пероні в Зимному Ніколаєвську клубочився натовп рабочих. Вони мали одразу вихлюпнути з-під довгого навісу на засніжені вулиці індустріального міста й приліпленого до нього зі сходу робітничого містечка, Иннокентьевска Другого, а тим часом вони стояли тут гуртом під хмарами людської пари, палахкотячи якоюсь неспокійною, гнівною енерґією. Небом, затягнутим димами й крижлізними веселками й патьоками млявої сніговиці, прокочувалися одна за одною хвилі пекельного виття сирен, що кликали на студниці, заводи, гути, морозниці й бурульникові зáклади, — а вони стояли. Ті, хто ви΄сіли із Мармеладницы, перемішалися з ними; менший натовп, злившись із більшим натовпом, одразу набув властивостей того другого: рух, гнівний гомін, вигуки й човгання ногами — на місці. Панове директори уже не зупинялися, не приглядалися — вони чимдуж тікали з перону, перестрибуючи на другий бік колії, під крила сяйв, розіпнутих на павукоподібних кранах і стрічкових конвеєрах.

— У Харбіні крижлізо поб’є усі рекорди, — зітхнув пан Войслав, обгортаючи обличчя товстим шарфом. — І чому я не радий?

— Ходімо швидше, — пробурчав Чинґіз Щекєльніков, вирісши раптом поруч. — Мені це не подобається. Сто селян — начувайся пан. Де ті козаки, коли вони найбільше потрібні!

Контора Friedrich Krupp Frierteisen AG містилася на п’ятому поверсі Вежі П’ятої Години, що було відповідником принаймні двадцятого поверху у хмарочосах Літа. Иннокентьевский Другий — це бараки на чотири кімнати й низькі нетрі, — проте ніколи в житті не бачилося стільки хмародерів, як тут, у Зимному Ніколаєвську. Будуючи на щільному сплетенні Шляхів Мамутів, зодчі були приречені на висотну архітектуру, а використання крижлізної сталі дозволило поставити найважчі конструкції на тонких і легких колонах, у цій завірюсі цілком невидимих. Зналося усі причини й відалося, чого очікувати, проте все одно булося захопленим зненацька, побачивши підвішені в повітрі на висоті шістдесяти аршинов класицистичні споруди, часто із мороскляними округлими ґалереями, під башточками й візантійськими куполами, із майданчиками ґвинтових сходів і трубами пасажирських підойм під сподом — увесь цей архітектурний балаган, видимий крізь заслони снігу, сам суто засніжений і закрижанілий, укритий бурульками, оповитий барвистим блиском. Вони виринали несподівано одна за іншою, коли вітер закрутить або спадуть на мить паморозяні завіси, — вежа ліворуч, вежа праворуч, вежа за вежею, а по суті будівля, створена наполовину із закрижанілого байкальського мармуру, а наполовину з мороскла, кільканадцять нижніх поверхів якої стерто з існування, наче нарисований крейдою начерк із класної дошки: куди сягнула ганчірка в руці малюка, там усе й зникло. Зрештою, й уцілілі піднебесні поверхи теж зникали на кожному кроці, коли витікали з них барви на скельці захисних окулярів, а вільне місце заповнювала всевладна білість. Нізащо не відрізнилося б однієї вежі від іншої; добре, що Щекєльніков показував шлях.