Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
— Он, знову стукнуло залізним, — боязко вимовив сиплуватий, масний тенорок. — Чув, дурню?
— Як не чути, царю-батеньку, ума палатонька, — розсипав скоромовкою фальцет — таким у палаці говорив тільки улюблений царський блазень, горбатий Валтасар. — Це баба-яга, залізна кочерга. Стриб та скік з приступки на поріг. Ух-ух-ух, зараз наскоче, боки залоскоче.
Сам великий государ! Його покої, виходить, теж оснащені таємним підслухом. Оце так-так!
— Яка баба-яга, що ти брешеш! Мені вірні люди казали, вже другий тиждень у теремі то звідти, то звідси залізом постукує: брязь та брязь. Так страшно! Знаю я, хто це, знаю! Це за мною Залізний Чоловік прийшов, у сиру землю кликати. До батенька перед смертю теж так от приходив.
— Господь з тобою, государю, — відповів блазень уже без придуркуватості. — Ти б менше мамок та шептунів слухав. Який іще Залізний Чоловік?
— Та вже знаю, який. — Олексій Михайлович відповів пошепки (тільки все одно було чути кожне слово). — Той самий. Це Злодійчук виріс і нас, Романових, вигубити хоче, за своє страчене малолітство поквитатися. Хто бачив його, нечистого, говорять: лицем біліший білого, а груди всі залізні. Страх-бо який, Господи!
Тут Корнеліус, повернувшись, зачепився піхвами за камінь, і цар вискнув:
— Ось, знову брязнуло! Господи Боже, невже мені в могилу пора? Пожити б іще, чуєш, Господи?
Із небезпечного закутка ретирувався мушкетер навшпиньках, вирішив, що далі рушить наступного разу.
Назавтра, коли був у слободі, запитав Адама Вальзера, що за Злодійчук такий і чому цар його боїться.
— Це трирічний син тушинського царя Лжедмитрія та польської красуні Марини Мнішек, — пояснив учений аптекар. — Щоб хлопець, коли виросте, не претендував на престол, Романови його повісили. Кат доніс малого до шибениці загорнутим у шубу, продів голівкою в петлю і задушив. Багато хто говорив, що після такого лиходійства не буде новій династії щастя, мало хто з Романових своєю смертю помре, а закінчать вони тим же, чим почали, — з їхніми малолітніми чадами злодії вчинять так, як вони повелися зі Злодійчуком. Само собою зрозуміло, забобони й нісенітниці, та раджу вам скористатися цією легендою. Коли наступного разу блукатимете підземеллям, начепіть маску з білої тканини. А груди у вас завдяки кірасі й так залізні. Якщо хто вас і побачить, вирішить, що ви Залізний Чоловік.
25-го січня потрапити до підвалів не довелося, тому що государ вирушив на богомілля до Новоспаського монастиря й молився там усю ніч. Через це матфеєвські мушкетери вартували не в Кремлі, а палили багаття навколо монастирських стін (ніч видалася морозною) і по тому, коли царський поїзд рухався назад, стояли ланцюжком уздовж Кам'яної слободи.
За день до цього в Корнеліуса була коротка й не зовсім зрозуміла розмова з Олександрою Артамонівною. Він зіткнувся з боярською дочкою, коли виходив од боярина (їздили на Кукуй, до генерала Баумана на іменини). Сашенька стояла в прийомному покої, ніби очікувала когось. Не Корнеліуса ж?
Побачивши фон Дорна, раптом запитала:
— Ти що, Корнію, либонь ховаєшся від мене? Чи покривдила чим? У Сокольники давно не їздили.
Від її прямого, зовсім не дівочого погляду в вічі капітан розгубився й не знайшов, що відповісти. Промимрив щось про службу, про багато потрібних справ.
— Ну, дивись, упрохувати не буду, — відрізала Сашенька і, повернувшись, вийшла.
Корнеліус так і не зрозумів, чим її прогнівив. При розмові ще був Іван Артамонович — нічого не сказав, тільки головою похитав.
29-го січня фон Дорн рушив із місця, де хід роздвоювався, далі. Час був пізній, нічний, і царського голосу, слава Богу, не було чути. Про всяк випадок, для збереження, капітан послухався поради аптекаря, прикрив обличчя білою тканиною з дірками для очей, хоча кого тут, під палацом він міг зустріти? Хіба що якогось злодюжку з челяді, хто вештається по занедбаних погребах, видивляючись, чим поживитися.
За нічним часом у кімнатах мовчали, тільки з деяких підслухів доносилося похропування. Тук-тук, тук-тук — стукали піхви по плитах, та все глухо.
Після одного з поворотів згори зненацька почулося низьке, з придихом:
— Любку мій, милий, та я для тебе що хочеш… Іди, іди сюди, ніч іще довга.
Лобовна сцена! Таке в нудному царському теремі Корнеліус чув уперше і нашорошив вуха. Видно, таємні аманти, більше ніби нікому. Окрім царя з царицею, іншого подружжя в палаці немає.
— Зачекай, царівно, — відповів чоловічий голос, знайомий. — Досить милуватися. Ще справу не вирішили.
Галицький! Хто ще говорить так переливчасто, ніби коштовні камінці в оксамитовій кишені перекочує. Царівна? Це ж яка?