Забудь-річка
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-77-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Забудь-річка». Краткое содержание книги:
Багато років по тому випадково зустрічаються двоє їхніх нащадків і між ними спалахує кохання. Герої ведуть родинне історичне розслідування трьох доль, які переплуталися і стали фактично однією потрійною долею — долею українця у Другій світовій війні.
Назва роману походить від старого язичницького символу — Забудь-річки, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така Забудь-річка протікає між поколіннями у кожній українській родині.
ISBN 978-966-8659-77-5
© Нора-Друк, 2016
Розпалені шнапсом і заштриками совісті очі блищали у темряві. Хлопцеві треба було виговоритися.
— Знаєте, як тяжко відчувати себе боягузом. Особливо коли поруч хоробро воюють такі, як ви чи унтершарфюрер, — він ще раз потягнувся за фляжкою і, хильнувши, витер долонею губи. — А головне, не тіко сміливо, але й вправно. Саме так, як нам розповідали були на вишколі. Ви будете найкращим зі старшини в українській армії. Ви як герой підірвали танк. А я...
Степан поплескав напарника по плечах:
— Герой повинен був поставити міни заздалегідь, до початку бою. А я мотався сьогодні під кулями з цими бляшанками як дурень, а не як герой. На війні треба вчасно робити свою роботу.
Він знову хильнув з горлечка і відзначив, що справа непомітно зайшла за половину фляги. А тому знову потягнувся до закуски і запрошувально махнув ложкою напарнику. Той не зреагував — чи то перетравлював отриману інформацію, а чи то хміль почав діяти на повну. Довелося потрусили хлопця за плечі.
— Їж. Справжній солдат повинен вміти наїдатися наперед.
Деякий час напарники зосереджено пережовували варені у юшці шматки тіста. Потім до справи знову долучилася фляжка.
— І все-таки не вміють німці готувати галушки. — Степан скептично погортав ложкою нудлі. — А у вас роблять галушки?
— У нас — палюшки, — посміхнувся раптом Зеновій. — Мама варили. Ще на них казали кнедлі. Це те саме, знаєте? Але я найбільше любив був пляцки. До мами на пляцки усі приятелі в чергу шикувалися.
— А у нас — вареники.
— Пироги, — сказав Зеновій.
— Це у вас — пироги. А у нас збиралися на вареники. Куми, друзі, родичі. Наїдяться, горілки, як оце ми з тобою, вжиють і давай співати, — алкоголь розлився теплом по жилах, розв’язав думки та язик.
— А у нас...
— Та зачекай ти. Знаєш, як співають?
І Степан почав стиха:
Ой, чий то кінь стоїть
Що сива гривонька...
Хлопець одразу приєднався міцним дискантом. Пісню він знав і впевнено повів перший голос. Дует складався. У нічній тиші спів звучав усе впевненіше і сміливіше.
— А таку знаєш? — Хлопець зосередився і у свою чергу почав:
Там, попід гай зелененький, зелененький,
Вибирала дівчинонька льон дрібненький...
Пісню Степан чув уперше, але швидко ухопив мелодію і приєднався нижнім голосом без слів. Коли фінішували:
Не дай мене, моя мати, за пияка,
Бо проп’є всю господарку, — хоч би яка.
Степан знову потягнувся до фляжки.
— А тепер ти слухай — перебрав після ковтка він справу до рук:
Гомін, гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває...
Тут вже підголоски повів Зеновій, який не знав слів.
Потім знову знайшовся спільний репертуар, і вдвох заспівали «Туман яром», а за ним «Віють вітри, віють буйні». І тут, на словах «Без милого нема дому, стане світ тюрмою», з ходу сполучення з’явився уша Влодарчек. Пісня урвалася.
— Два українці сан хур. Добже паньство співа. Знамьєніто. Свихаць на вшисткий фронт.
Хлопці знічено перезирнулися, а поляк продовжив.
— Дзвонілі до гаупшттурмфюрера з централі. Просілі... — він зробив паузу і повторив, наголошуючи на першому слові. — Просілі о ціша.
* * *
Уляна летіла до Стамбула. Рішення було спонтанним, необґрунтованим та емоційним — але саме таким і має бути справжнє жіноче рішення.
Наприкінці зими греки нарешті домовилися з піратами і після складної процедури передачі грошей та взаємних гарантій, відпустили бідолашний «Бріореос» з екіпажем до Ірану, який і був місцем призначення вантажу. Звідти Степан мав прилетіти до Стамбула, ну а потім вже — на Київ.
Ну здавалося б, лише пересадка у Стамбулі, і за кілька годин зустрінеш його у рідному Бориспільському аеропорту. Однак це було б неправильно. Зовсім неправильно. Бо насправді треба було летіти до Ірану, щоб зустріти судно в порту, так мала зробити справжня подруга моряка. І Уляна спочатку планувала діяти саме так. Але, навівши довідки про візу до Ісламської республіки, переліт з пересадкою та почитавши відгуки в інтернеті щодо тамтешніх порядків, вона зрозуміла, що це — нереально.
Ну а Стамбул — осьо він. Якихось дві години, і ти у стародавньому Царгороді. Уляна сама собі дивувалася — чому ж раніше сюди не зібралася. Це ж буквально під носом, і з візою немає проблем, і не так, щоб дорого, якщо замовляти готель через інтернет. Все одно, що жити в Очакові і ніколи не бувати в Одесі. Просто полуда якась на очах. Як любила казати бабуся — бачить під лісом, не бачить під носом.