Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття
- Автор: Форд Мартин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: НАШ ФОРМАТ
- ISBN: 978-617-7279-73-9
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття». Краткое содержание книги:
Як на мене, то існує значно простіший метод, застосування якого зможе забезпечити негайну економію коштів. Він полягає в запровадженні межі єдиного тарифу, а не конкретних цін. Припустімо, що межа встановлюється на рівні тарифу програми Medicare плюс 50 %. В одному з прикладів, наведених у статті Стівена Брілла, йшлося про аналіз крові, який, згідно з програмою Medicare, коштує 14 доларів, і ціну на який можна встановлювати до верхньої межі в 21 долар, та за жодних обставин його ціна не сягне 200 доларів. Страхові компанії з достатньою ринковою потугою все одно матимуть змогу торгуватися за ціну, нижчу за цю верхню межу. Така стратегія миттєво унеможливить найгірші ексцеси, а оскільки верхня цінова межа була встановлена досить високо, то вона все одно забезпечить постачальникам достатній прибуток. Інформаційна довідка за 2010 рік, опублікована Асоціацією американських шпиталів (American Hospital Association), свідчить, що Medicare оплатила «в 2009 році 90 центів з кожного долара, витраченого шпиталями, що здійснюють догляд за пацієнтами програми Medicare». [33]. Якщо власна лобістська організація цієї програми стверджує, що Medicare покриває 90 % шпитальних витрат, то межі трохи вищої за тарифи програми Medicare буде достатньо для забезпечення такого перерозподілу вартості, який компенсує ці несплачені 10 %.[32] Окрім того, межу єдиного тарифу можна буде легко запровадити, оскільки вона ґрунтуватиметься на вже наявних тарифах Medicare, наведених у зазначеній публікації.
Одним з найперспективніших методів контролю за витратами на охорону здоров’я, що нині набуває дедалі більше прихильників, полягає в тому, щоб перейти з моделі «плата за кожну послугу» до системи «підзвітного обслуговування», згідно з якою лікарям і шпиталям сплачується фіксована сума за те, що вони контролюватимуть загальний стан здоров’я пацієнтів. Однією з головних переваг такого принципу є те, що він забезпечить переорієнтацію мотивації на активніше запровадження інновацій. Замість просто забезпечувати новий спосіб накручування ще вищих цін відповідно до фіксованого «цінового еталону», новітні технології будуть оцінюватися за їхньою потенційною здатністю знижувати собівартість і підвищувати ефективність медичного обслуговування. Однак для того, щоб це сталося, слід, перш за все, перекласти значну частину фінансового ризику, пов’язаного з доглядом пацієнта, зі страхувальників (або уряду) на шпиталі, лікарів та інших постачальників медичних послуг. Що й казати, ці останні навряд чи захочуть добровільно взяти на себе такий ризик. Іншими словами, для того, щоб здійснити вдалий перехід до «підзвітного обслуговування», нам все одно треба розв’язати проблему з дисбалансом впливу, що часто трапляється поміж страхувальниками й постачальниками.
Для того, щоб узяти під контроль вартість медичних послуг, що невпинно зростають, у Сполучених Штатах, на мою думку, можливо, було б необхідно втілювати один з тих двох генеральних стратегічних планів, які я щойно виклав. Нам доведеться перейти до системи єдиного платника, коли або уряд, або одна чи декілька приватних фірм матимуть більше переговорного впливу на ринку медичного страхування, чи, як альтернативний варіант, нам доведеться запровадити регуляторні органи, що здійснюватимуть безпосередній контроль над тарифами, за якими споживачі медичних послуг будуть розраховуватися з їхніми постачальниками. В кожному з цих двох варіантів життєво важливою частиною розв’язання проблеми може стати активний рух у напрямку до моделі підзвітного обслуговування. Ці обидва способи — в різних комбінаціях — успішно застосовуються в багатьох розвинених країнах. Основна ідея полягає в тому, що чисто ринковий підхід на принципах «вільного ринку», коли ми виводимо уряд з гри і намагаємося перетворити пацієнтів на споживачів, які купуватимуть медичні послуги так само, як купують бакалію та смартфони, ніколи не спрацює. Як зазначив Кеннет Ерроу понад п’ятдесят років тому, охорона здоров’я — це дещо зовсім інше.
Це не означає, що обидва шляхи не пов’язані з істотними небезпеками. Обидва генеральних плани покладаються на державні регуляторні органи, що контролюватимуть надбавки або встановлюватимуть ціни, за якими споживачі будуть розраховуватися з постачальниками. У цьому випадку існує очевидний ризик кооптації цих регуляторних органів: потужні компанії та галузі здатні справляти вплив, що спотворюватиме державну політику на їхню користь. Спроби такого впливу вже робили — й успішно — щодо програми Medicare, якій зумисно заборонили використовувати свій ринковий вплив на формування ціни медпрепаратів. Сполучені Штати, фактично, єдина країна, де склалася така ситуація; в усіх інших країнах національний уряд формує ціни на медпрепарати разом із фармацевтичними компаніями. Унаслідок цього американці, фактично, субсидують нижчі ціни на ліки в решті країн світу. Впродовж 2006–2009 років у Сполучених Штатах «відмови від рецепту» зросли на 68 % [34]. Це відбувається в тому разі, коли пацієнт погоджується на певний рецептурний список, та потім відмовляється від виписаних йому ліків, дізнавшись про їхню ціну. Для мене дещо дивно, чому американці, зокрема рядові консерватори, не вважають цей факт значно тривожнішим за деякі інші проблеми. Зрештою, рух Tea Party, скоріш за все, спрямований на повернення до ліберальних витоків Америки, розпочався після відомого виступу Ріка Сантеллі, редактора мережі бізнес-новин CNBC, який обурився тим, що людей, неспроможних сплачувати іпотечні внески за своє житло, будуть субсидувати платники податків. Чому пересічні американці не обурюються сильніше тим фактом, що їм доводиться нести тягар фармацевтичних цін за решту світу, включно з тими країнами, де доходи на душу населення значно перевищують дохід на душу населення в Сполучених Штатах?
32
У тій же самій інформаційній довідці йдеться про те, що Medicaid (програма для бідняків) покривала 89 % фактичних шпитальних витрат.