Втрачений символ [The Lost Symbol - uk]

Та Беламі відімкнув двері, увійшов у темряву і помацав по стіні, шукаючи вмикач. Коли ж він клацнув і увімкнув світло, перед ними, наче з повітря, матеріалізувався один з найвизначніших архітектурних шедеврів Америки. Цей знаменитий читальний зал був святом чуттів. Просторий восьмикутник у центрі здіймався на висоту сто шістдесят футів, його вісім стін були оздоблені різними видами мармуру: коричневим тенесійським, світло-жовтим сієнським та червоним алжирським. Завдяки тому, що приміщення освітлювалося з восьми боків, тут ніде не було тіней — так досягався ефект, наче сяяла сама кімната.

— Дехто каже, що це найкрасивіше приміщення у Вашинґтоні, — мовив Беламі, пропускаючи Ленґдона всередину.

«А може — і в усьому світі», — подумав професор, переступаючи поріг. Як і завжди, його погляд спочатку піднявся догори, до височенної центральної кайми, де освітлені променями сонця арабескові розписи закруглялися на кесонах та по куполу і сягали верхнього балкона. З балюстради на нього дивилися шістнадцять бронзових «портретних» статуй, розміщених у залі по колу. Під ними вражаюча аркада склепінчастих проходів утворювала нижній балкон. А на рівні долівки від масивного восьмикутного розподільчого стола розходилися три кола полірованих дерев'яних столів.

Ленґдон знову зосередив увагу на Беламі, який займався тим, що підпирав двостулкові двері залу так, щоб вони лишалися широко розчиненими.

— А я гадав, що ми прийшли сюди, щоб сховатися, — знічено зауважив професор.

— Я хочу почути, коли хтось увійде до приміщення, — пояснив Беламі.