Історія м/т і лісового дива
- Автор: Оэ Кэндзабуро
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Історія м/т і лісового дива». Краткое содержание книги:
свічкою Мейске-сана у темному закуті двору.
Вона пояснювала:
— Не знаю, К-тяне, чи буде тобі приємно, але мама робить це від чистого серця.
Справа в тому, що дружина, відколи ми побралися, щоразу під Новий рік
надсилала матері дещицю грошей. А мати відкладала ці гроші з певною метою.
— Це, мабуть, звучить дивно, але почала вона це робити ще до народження Іа, —
зауважила тут сестра.
Але я ладен був погодитися, що мати, яка тримала в домі божник Мейске-сана,
мала дар передбачення.
Сестра писала:
— А тепер матері запраглося видати гроші на відновлення старої
напіврозваленої комори. Цю комору було збудовано в незапам’ятні часи, мало не за
«віку свободи». Подейкували, що саме тут убили, вдавшись до хитрощів, утікачів із
сусіднього князівства, які тримали заложниками дітей. Комора дісталася у спадщину
бабусі, єдиній дочці в сім’ї, а вже від неї перейшла до матері, також єдиної дочки в
родині. От цю комору, єдине майно матері після спродажу навколишньої землі й
пагорба за домом, і збиралася вона тепер відбудовувати…
Так вона собі вирішила.
Але навіщо було відбудовувати ту комору?
Мати думала, навівши в ній чистоту, замешкати там удвох із Іа.
Вона збиралася доглядати його до зрілості, передбачаючи, що хлопець проживе
не менше двадцяти років.
Для такого рішення в неї було принаймні три причини.
По-перше, мешкаючи в коморі при окрайці лісу, дитина не відчуватиме власної
неповноцінності через травму мозку.
По-друге, батько Іа мав повернутися з Токіо в долину після завершення
навчання.
Але так і не повернувся.
Мати вірила, що оселити сина замість батька біля окрайки лісу означатиме
виказати неабияку пошану до предків, а також до Руйнівника.
І, по-третє, мати Іа не муситиме прикувати себе до власної оселі заради догляду
за хворою дитиною, а зможе побачити світу й присвятити достатньо сил вихованню
здорової доньки. Мати затялася на своєму, збираючись у будь-який спосіб переконати
нас, що саме так і слід учинити.
Занепокоєний у душі задумом матері, я показав листа своїй дружині, перш ніж
написати відповідь.
Але виявилося, що ретельна сестричка і їй надіслала такого ж листа.
Тож виходило, що ми обоє довго обдумували матусин задум, нічого не кажучи
про те одне одному.
7
Як не дивно, але мати, що виношувала щодо онука такі заміри, не бачилася з
ним від дня, коли йому мали вживити пластмасову покришку, аж до його
двадцятиріччя.
Може, саме через те, що картина життя хлопця разом із моєю матір’ю в коморі
на окрайці лісу знайшла відгук у наших серцях, ми з дружиною, навпаки, не
відпустили його з нею до сікокуської пущі?
Та як би там не було, а від того часу минуло двадцять років…
За все життя мати не більше двох-трьох разів виїздила за межі Сікоку.
Останнім був випадок, коли їй довелося їхати поїздом далекого слідування,
щоб допомагати нам, як синові мали робити операцію.
Та й син щодня мав повні руки справ, відколи, на кілька років пізніше за інших,
пішов до школи для розумово відсталих дітей — спочатку до молодших класів, тоді до
середніх, а згодом, врешті-решт, і до старших.
Синові мало виповнитися двадцять років, коли в нас народився задум відвідати
разом із ним батьківщину — лісову долину.
Поїздка відбулася наприкінці року. Ми відмовилися від літака, боячись, щоб
його похитування не перелякало хлопця. Крім того, зміна тиску повітря могла
зашкодити йому через брак кісточки голови.
Але й довга мандрівка поїздом викликала певні сумніви. Отож ми з дружиною
досить довго готувалися, передбачаючи найімовірніші випадки, які могли статися
(але, як потім виявилося, даремно).
Сповістивши матір по телефону про день нашого приїзду в лісову долину,
дружина принагідно й розповіла, що нового в сина.
Однією з новин було те, що від дня двадцятиліття його почали називати
справжнім ім’ям — Хікарі, відмовившись від звичного з дитинства прізвиська Іа,
запозиченого з «Вінні-Пуха». Дружина додала, сміючись, що хлопець сам про це
попросив.
Це сталося після його повернення з шкільного гуртожитку, де він провів цілий
тиждень, вперше виїхавши кудись самотою, без матері.
За тиждень самостійного життя поза домом син змужнів просто на очах.
З повним рюкзаком брудної білизни за спиною він бадьоро зайшов у дім і