Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах
- Автор: Де Костер Шарль Теодор Анри
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3903-3
- Переводчик: Сидор Сакидон
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах». Краткое содержание книги:
Зберігши всі найхарактерніші риси народних легенд, автор створив образ Уленшпігеля — плоть від плоті народної, майстра на всі руки, відважного геза, зброєю якого у боротьбі з ворогами стають разюче слово і в’їдлива пісня, глузливий сміх і гострий меч.
І він хотів стати перед ним на коліна.
Побачивши перед собою такого тремтячого, огидного боягуза, Уленшпігель схопив його й кинув у канал.
І пішов геть.
На вогнищах диміли трупи страчених. Уленшпігель плакав на самоті, згадуючи Клааса й Сооткін. Одного вечора він пішов до Катліни запитати в неї, як же йому помститися.
Вона сиділа з Неле при лампі й шила. Почувши його ходу, Катліна ледве спромоглася підняти голову, наче після' важкого сну.
Він сказав їй:
— Попіл Клаасів б’ється в мої груди, я хочу врятувати землю фландрську. Я питав Творця землі і небес, але він мені не відповів.
Катліна сказала:
— Творець не буде тебе слухати. Тобі треба спочатку звернутися до духів світу стихійного; ці духи мають дві природи, небесну й земну, і вони, вислухавши скарги бідолашних людей, передають їх ангелам, а ті вже несуть їх до Престолу Божого.
— Поможи мені здійснити мій задум, — сказав Уленшпігель, — я тобі заплачу своєю кров’ю, якщо треба буде.
Катліна відповіла:
— Я тобі допоможу, якщо маєш дівчину, котра тебе любить і візьме тебе з собою на шабаш духів весни, на Великдень соків земних.
— Я візьму його, — сказала Неле.
Катліна налила в кришталевий келих якогось каламутного зілля й дала випити їм обом. Потім натерла їм тим самим зіллям скроні, ніздрі, долоні і зап’ястки, дала проковтнути щіпку білого порошку і звеліла дивитися тільки одне на одного, поки їхні душі не зіллються в одну.
Уленшпігель подивився на Неле, і її лагідні очі запалили в ньому великий вогонь. Потім під впливом дання йому здалося, ніби його щипає безліч крабів.
Тоді вони роздягнулися, і прекрасні були обоє при світлі лампи: він у своїй гордій силі, вона у своїй чарівній ніжності. Але вони не бачили одне одного, бо були наче в півсні. Потім Катліна поклала голову Неле на плече Уленшпігелеві, а його руку на серце дівчини.
Так, голі, лежали вони одно біля одного.
І здавалося їм, що тіла їхні, торкаючись, випромінюють лагідне тепло, наче сонце влітку, коли цвітуть троянди.
А потім, як самі згодом розповідали, вони встали з постелі, злізли на підвіконня, кинулись просто в порожнечу і відчули, що повітря несе їх, наче вода корабель.
І більше вони не бачили нічого — ні землі, де спали бідолашні люди, ні неба, де тепер під ними клубочились хмари. І ось їхні ноги ступили на холодну зірку Сиріус, а звідти їх кинуло аж на полюс.
Там не без страху вони побачили голого, оброслого рудою шерстю велетня, що сидів на крижині, обіпершись на крижаний мур, — то була Зима. Навколо велетня, рикаючи, пірнали в ополонках білі ведмеді й тюлені. Велетень хрипким голосом накликав град, сніг, ожеледь, грозові хмари, руді задушливі тумани й вітри, і перш за все найсильнішого з-поміж них — борвія. І все це лютувало в тій похмурій країні.
А велетень, посміхаючись із цих нещасть, розлігся на квітах, що під ним одразу в’янули, на зеленому листі, що від його подиху сохло. А потім, нахилившись, почав гребти пазурами землю, гризти її зубами — він хотів дістатися до серця земного і його зжерти, щоб зелені ліси перетворити на чорний вугіль, буйні жита — на суху солому, життєдайні поля — на жовтий пісок. Та серце земне було гаряче, як вогонь, він не посмів його торкнутися і з острахом відсахнувся.
Він умостився на царському троні і, оточений своїми ведмедями, тюленями і кістяками всіх тих, кого вбив на морі, на суходолі і в убогих халупах, випив кубок риб’ячого жиру. Він радісно слухав, як рикали ведмеді, верещали тюлені, стукотіли кістяки людей і тварин під пазурами шулік та воронів, що шукали на них хоч трохи м’яса, і гуркотіли крижини, що стикалися одна з одною в темній воді.
А голос самого велетня був як подих урагану, як ревіння сніговиці, як виття вітру в комині.
— Мені холодно й страшно, — мовив Уленшпігель.
— Він безсилий проти духів, — відповіла Неле.
Раптом зчинилася страшенна метушня, тюлені хутко пострибали в воду, ведмеді прищулили від страху вуха і жалісно заскавчали, ворони тривожно закаркали, закружляли і зникли в хмарах.
І тоді Уленшпігель і Неле почули глухі удари тарана в крижаний мур, що був опорою для велетня Зими. Мур тріснув і захитався.
Та велетень Зима нічого не чув. Він радісно горлав і ревів, наливав і випивав свого кубка і поривався до серця землі, щоб заморозити його, та не смів торкнутися до нього.