Амністія для Хакера

Борис, здавалося, цілковито відключився і сидів мовчки, відчуваючи заплющеними повіками повітря, яке вона видихала, схиляючись до нього, а кистями рук — коротку спідничку, що періодично їх торкалася. Пальці самі торкнулися її стегна трохи вище коліна, відразу з’їхавши трохи нижче. Ніколи б не подумав, що вони…

— А ти… ти дійсно замовиш сьогодні паспорт? — здавалося, вона не звернула уваги на цей дотик.

— Замовлю.

— І за скільки часу його зроблять?

— Швидко…

Пальці торкалися теплої та ніжної шкіри того, що, на його погляд, було у ній найгарнішим, найсексуальнішим. Байдуже, що вони вже кілька разів кохалися — йому так і не випало досі потримати в руках те, що найбільше кидалося в очі, викликаючи в тілі всілякі гарячі струми. Коли вона безтурботно займалася якимись справами, хотілося просто підійти і доторкнутися до них руками, але було якось незручно.

— А… яке прізвище буде в тому паспорті?

— Яке ти скажеш…

Тільки б вона говорила — будь-що, не звертаючи на нього уваги.

— Тоді я хочу твоє.

Господи… Навіщо вона його відволікає?

— Ти ж не знаєш — може, воно немилозвучне…

— Байдуже.

У неї нова ідея-фікс. За те, що вона зараз хоче, дозволить йому будь-що. Тепер він справді тримав у руках те, що кілька місяців муляло очі. Здавалося, зараз перехопить подих.

Борис десь читав, що сліпі володіють надзвичайно гострою тактильною чутливістю і, обстежуючи щось за допомогою пальців, складають у власній свідомості майже візуальні враження. Щось подібне відбувалося з ним. Торкаючись кінчиками пальців та долонями пружної теплої шкіри жінки, яка стояла впритул, він уявляв її форми, і кожен новий сантиметр тіла давав йому такі враження, від яких свідомість починала пливти. Він уже не чув, про що говорить Наталя. Її голос злився ніби в якусь мелодію. Нехай вона говорить далі. Тільки б не помітила цього руху, якого, не виключено, зараз зовсім не бажала. Тільки б не звернула на нього уваги, адже його дотики такі легкі! А йому так потрібно! Ще трішки — і його пальці торкнуться… Вже… Навіть похололо в грудях. Ця тканина, ось вона — ніжне легке мереживо. Невже і він бачить це через дотик? Вона білого кольору… Цього не вміють навіть сліпі! Вона волога… О Боже… Від цього відкриття хвиля розливається всередині, і зупинити її вже неможливо. Ця неповторна жінка вже давно мовчить. Її руки торкаються його шиї. Ножиці валяються поруч на підлозі — навіть не було чути, коли вони впали. Напевно, він одночасно оглух. Останнє, що Борисові вдалося «побачити» крізь заплющені повіки, — її коліно, що знову легенько сперлося на нього. Щока відчула її волосся… А далі пальці, що заміняли йому очі, несподівано втратили легкість, зробили сильний, спазматичний рух. З цим уже нічого неможливо було вдіяти. І він наперед уже чув той божевільний звук, який за мить мав зірватися з її розтулених губів, щоб остаточно вивести з-під контролю його майже відокремлену від тіла свідомість.