Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
Печера ховалася між кущами жерепу над скелею. З дороги її не було видно. Навіть стежку, що вела до неї між камінними брилами, теж не було помітно.
— Коли б не ця дорога, ми почували б себе в печері цілком безпечно, — сказав Андрій, викликаючи Крайніченка на розмову.
— Так, тут значно безпечніше, ніж у туристяку, і перевал мов на долоні.
— Як тільки Миколу перенести сюди? Він ще зовсім слабий. І потім холодно в печері, сиро, застудиться знову.
— Я й сам про це думаю.
— Ех, підкачав наш Миколка. Це б ми давно у своїх були.
— Хто знає…
Крайніченко закинув за плечі мішок з продуктами і звернув на стежку. Вона круто здиралася вгору. Іти знову стало важко.
На гори враз осіли сутінки, ніби сонце раптом зірвалося з вершини Рейхенштайну і провалилося за хребет. Зчорніли ліси, повилися в морок долини, тільки велетенське дзеркало озера ще світилося загуслою блакиттю неба.
Біля входу в печеру петляли звірині сліди. Каміння, яким вони минулого разу заклали діру, було розкидане.
— Ведмідь похазяйнував, — з досадою промовив Крайніченко, підіймаючи з землі покусану консервну бляшанку.
— І як він знає, що в тій банці м'ясо, вона ж не пахне.
— За роки війни і ведмеді дечому навчилися, — осміхнувся Федір.
Позбиравши розкидані бляшанки з тушонкою та згущеним молоком, ввійшли в печеру. Схованку в стіні було теж зруйновано, дві пачки цукру, які Андрій приніс сюди позавчора, зникли. Від них лишилися тільки пожовані картонні коробки.
— Ну й ласун, чортяка. Ач, сухарів не став їсти.
— Добре, що хоч не все попсував.
— Якусь скриню притягти з туристяка, чи що?
— Не допоможе. Цей нахаба і до скрині відмичку знайде. Стерегти треба. Якось у дитинстві був зі мною такий випадок. Мої батьки жили тоді на східному Уралі. Ліс, гори. Звичайно, не такі високі, як тут, але гори. Село, де тоді вчителював мій батько, тулилося до підніжжя гори, з усіх боків притиснуте тайгою. А в тайзі ведмідь — хазяїн. І от унадився на нашу пасіку Михайло Потапович. Та такий хитрющий, що всі пастки, всі капкани обійде, мед поїсть і спасибі не скаже.
Десь здалеку долетів протяжний, настирливий звук.
— Наче літаки, — зауважив Андрій.
— Можливо. Так от батько розщепив колоду, розпер її клином, а за той клин запхав цілу рамку меду. Мене послав на горище, щоб знак йому дав, коли ведмідь прийде.
— Щось не схоже на літаки, — промовив Андрій, прислухаючись до в'їдливого гуркотіння, що долітало знадвору.
— Справді, не схоже, — погодився Федір. — А виглянь-но.
Андрій висунув голову з печери. Гуркіт плив над озером, роздягаючись по навколишніх горах довгим тривожним звуком. Небо мовчало. На дорозі, яка чорною гадюкою вилася за перевал, теж нічого підозрілого. Андрій вийшов з печери, прислухався. Тривожний звук наростав, однак звідки він долинав, хлопець не міг зрозуміти. Навкруги все було спокійно. Мовчали за озером сонні ліси. На них осідали тумани, збираючись у зморшках гір білими пасмами. Андрій уже хотів повернутись до печери. Раптом над перевалом блиснув синій вогник підфарника.
— Товаришу майор, машина!
— Бачу, — тихо сказав Крайніченко. Він уже стояв поруч, пильно слідкуючи за чорним «Оппель-адміралом», що саме викочувався на сідловину. За ним дорогою від Зальцкаммергута повзли криті брезентом грузовики.
— Їх там до чорта, — прошепотів Андрій, так ніби боявся, що його почують.
Крайніченко мовчав. Він не спускав очей з «Оппель-адмірала», що зупинився біля повороту на Траупзее.
— Я побіжу до туристяка, — стривожився Андрій.
— Зажди.
— Товаришу майор, там же Микола!
— Знаю, — Крайніченко піймав Андрія за руку. — Бачиш?
«Оппель-адмірал» рушив з місця і, набираючи швидкість, помчав на підйом до Топліцзее. Андрій полегшено зітхнув і притулився до уламка скелі, що затуляв від дороги вхід у печеру. А тим часом «Оппель-адмірал» уже вискочив на скелю. З нього вийшло двоє. Федір знав, що в Німеччині на таких машинах їздять тільки високі чини. І хоч ці двоє були у цивільному, по всьому було видно — військові люди. Один із них, приземкуватий, в шкіряному пальті і насунутому на обличчя капелюсі, весь час поправляв скельце монокля на лівому оці. Другий — худий, високий, уже немолодий німець — тримав на грудях автомат і сторожко озирався навколо. Вони пройшли до краю широкої гранітної площадки, заглянули вниз, на плесо Топліцзее. Потім, про щось розмовляючи між собою, повернулися до машини.