Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років
- Автор: Горобец Виктор Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0872-8
- Жанр: История
Электронная книга - «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років». Краткое содержание книги:
• Козацька революція 1648—1649
• Переяславська рада і світ після Переяслава
• Війна берегів та її наслідки
• Гетьманат кінця XVII — початку XVIII ст.
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Перебуваючи в Москві та Петербурзі, Скоропадський безуспішно намагається добитись позитивних резолюцій сенаторів і самого імператора на підготовлені ним клопотання «Про загально малоросійські потреби». Натомість наприкінці квітня 1722 р. Петро І «обнадіяв» старого гетьмана звісткою про наміри запровадити в гетьманській столиці, Глухові, російської владної інституції — Малоросійської колегії, котра на місці зможе заразом вирішити всі проблеми. Ясна річ, що запровадження Малоросійської колегії було не просто порушенням усіх попередніх українсько-російських угод (так званих гетьманських статей), які регулювали характер взаємин Гетьманату та російської влади ще з часів Богдана Хмельницького. Задумані Петром І нововведення фактично перекреслювали автономію краю загалом. Це добре розумів Скоропадський. Отож і намагається будь-що переконати імператора в недоречності задуманої реформи. Та дарма: Петро І залишається непохитним. Шістнадцятого травня він, голослівно покликаючись на деякі пункти так званих просительных статей Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 р., нібито піклуючись про своїх «малоросійських підданих», видає офіційний маніфест про заснування в Україні Малоросійської колегії. Гетьман, отримавши таке приниження, перебороти власні емоції не зумів і щойно по поверненні з Москви в Україну 3 липня 1722 р. його не стало.
Провівши гетьмана до Гамаліївського монастиря, де його тіло знайшло останній земний притулок, 4 липня генеральна старшина й полковники зібрались на раду і до проведення нових гетьманських виборів доручили управляти Україною в ранзі наказного гетьмана Павлу Полуботку. Наказний відразу ж заходився надзвичайно активно виконувати гетьманські повноваження. Насамперед Полуботок докладає немалих зусиль, аби в умовах міжгетьманства запобігти неминучим соціальним і політичним заворушенням. Для цього в полки розсилаються накази запобігати соціальним виступам, а передовсім старшинам і державцям уникати зловживань своїм становищем у стосунках з підлеглими й підданими. Розпорядження Полуботка набуло особливої ваги, оскільки імператор Петро І, запроваджуючи Малоросійську колегію, серед іншого своє рішення вмотивовував тими непорядками й зловживаннями, що мають місце в Гетьманаті.
Для того щоб вирішити проблему системно, наказний гетьман розпочинає реформування устрою Гетьманату, зосереджуючи свою увагу передовсім на поліпшенні організації українського судочинства. Дев'ятнадцятого серпня Полуботок видає універсал, яким зобов'язує полкові й сотенні судові інституції ліквідувати стягнення при розгляді справ так званих накладів, що являли собою по суті узаконену форму хабара суддям. Крім того, гетьман закріплює в судочинстві Гетьманату побутування принципу колегіальності розгляду судових справ. Загалом ця норма практикувалась у козацькому судочинстві віддавна. Інша справа, що останнім часом по мірі посилення влади полкової й сотенної старшини над своїми підлеглими цей принцип дедалі більше нехтувався, підмінюючись одноособовим рішенням місцевих полковника або сотника. Отож Полуботок забороняв розглядати судові справи одноосібно, наказуючи чинити це «в присутності й іншої старшини тамошнії, а також безурядових козаків, тільки б чесних і розумних осіб, котрих до тієї справи спеціально назначити належить».
Судова реформа передбачала й суттєве поліпшення формалізації судового процесу. Козацьке судочинство, що зародилось на Січі, під час воєнних походів було абсолютно вільне від усіляких формальностей. І якщо раніше це сприймалось як перевага, то за часів розбудов у Європі регулярних держав це справляло враження відвертого анахронізму. Найбільш очевидні прояви цього анахронізму й намагався ліквідувати Полуботок. Зокрема, він категорично заборонив чинити судочинство на самому нижчому, сільському, рівні в «шинкових дворах, при пиятиці, за якою досконале і зріле в справах розмірковування бути не може». Надалі сільські отамани мали потурбуватись, аби судові розгляди проводилися в спеціальній «судовій ізбі» й обов'язково «неп'янственним, але тверезим і совісним розумом людей жалобливих». Щодо судів вищої інстанції — сотенного і полкового рівнів — то тут встановлювалась чітка ієрархія і відповідно до неї мали здійснюватись апеляційні дії. Аби застерегти права позивача й забезпечити йому можливості для обжалування несправедливого присуду вводилась обов'язкова фіксація розгляду судової справи у спеціальних книгах, з яких кожен міг отримати витяг, необхідний для подачі касаційної скарги. Для поліпшення діяльності Генерального військового суду Полуботок запровадив інститут так званих асесорів, які обирались з-поміж підготовленої старшини і бунчукового товариства у полках і певний час мали спільно з генеральним писарем розглядати подані до вищої судової інстанції Гетьманату справи.
Загалом же запровадженні наказним гетьманом заходи вирізнялись системністю і були покликані суттєво поліпшити стан справ в українському судочинстві, а відтак і зняти надмірну соціальну напругу в суспільстві, що спекулятивно використовувалась російською владою.
Будучи переконливим прибічником міцної гетьманської влади як запоруки процвітання Гетьманщини, Полуботок наполегливо добивається від російської влади дозволу на проведення нових гетьманських виборів. Статус наказного гетьмана не дозволяв повною мірою забезпечувати керованість українськими справами та гарантувати надійний захист українській автономії, яка через реформи Петра І була під загрозою. Проте, якщо реалізація починань Полуботка у сфері судочинства чи адміністрування зустрічали спротив з боку російської влади, то його заходи стосовно організації нових гетьманських виборів — розбивались вщент об мур політики Петра І щодо України.
Інструментом ж реалізації цієї політики був президент Малоросійської колегії бригадир російської регулярної армії Степан Лукич Вельмінов. Адже Сенат, отримавши з України звістку про смерть Скоропадського, розробив комплекс заходів, спрямованих на забезпечення російських інтересів в автономному краї через впровадження Малоросійської колегії в адміністративну структуру Гетьманату. Відтак повідомлення генеральних старшин про обрання Полуботка наказним гетьманом у Сенаті особливого ентузіазму не викликало. Навпаки, обер-прокурор Сенату Іван Скорняков-Писарєв з цього приводу зауважив: «От Полуботка правлению надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой». Що мав на увазі обер-прокурор — не ясно. Але шлях до гетьманства наказному було перекрито. А ще гірше, що логіка вчинків російської влади пояснювалась не тим, що її не влаштовував Полуботок на уряді гетьмана, а неприйнятним був сам цей уряд. Раптова смерть Івана Скоропадського надала Петру І шанс значно радикалізувати реформу державного устрою Гетьманату. Тим паче що в імператора вже був досвід реалізації такої політики: після смерті патріарха Московського Адріана 1701 р. він заборонив проведення нових виборів патріарха і замість нього запровадив спочатку Монастирський приказ, а згодом Святіший Синод, остаточно ліквідувавши тим самим незалежність духовної влади від світської. Усе вказувало на те, що подібний алгоритм дій було обрано й для України.
«Вот я вас согну так, что и другие треснут».
Російський бригадир у боротьбі з українськими автономістами
Однак відразу оприлюднювати свої плани в Україні російська влада не стала. Відтак відверто нехтувати волею генеральних старшин і полковників Сенат не наважився, і на позір погодився з результатами цих виборів. Щоправда, в офіційних листах з Москви чи Петербурга жодного разу Полуботка так і не було титуловано наказним гетьманом — лише чернігівським полковником. Була в офіційній реакції Сенату на повідомлення старшин з Глухова ще одна важлива деталь: сенатори, дозволяючи Полуботку спільно з генеральними старшинами «Малую Россию до избрания нового гетмана ведать и всей той Малой России управление чинить», разом з тим зобов'язували їх «во всех делах и советах и посылках в Малую Россию универсалов иметь сношение и сообщение с президентом Вельминовым». А тим часом сам Вельмінов отримав нові інструкції, які зобов'язували його рішуче взятись за оволодіння всією повнотою влади в Гетьманаті.