Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Як видно з історичних матеріалів початку XVIII ст., боротьба за збереження «сального духу» на возах українських купців проходила як у намаганнях нелегально обійти накладені царським урядом заборони, так і легально добитися їхньої відміни, принаймні в найбільш безглуздих заборонах (як-то заборону на провезення свинячого сала чи м'яса в невеликих кількостях на прохарчування в дорозі). Про масштаби нелегального вивозу «сального потенціалу держави» можна скласти уяву з численної кореспонденції з цього приводу від російського канцлера графа Г. Головкіна чи київського генерал-губернатора князя Д. Голіцина до українського гетьмана. Зокрема, уже в травні 1714 р. Г. Головкін у листі до І. Скоропадського з неприхованим роздратуванням констатував, що українські купці з багатьма забороненими до вивозу товарами все ж знаходять засоби, щоб вивести їх на західноєвропейські ринки, а тому, на його думку, варто було «в пристойних местах на границах поставить заставы».

Особисту відповідальність за дотримання в Україні закону про «заповідні товари» цар Петро І поклав на київського генерал-губернатора, отож той також вельми переймався цією проблемою, оскільки до нього доходила інформація, що «многіе товары увозят за границу», а це могло «быть взыскано на мне». Генерал-губернатор зі свого боку наполегливо радив гетьману «прислать персону добрую, кому ехать по Днепру и по Десне и по иным пристойным местам, и указы обьявлять с посланым моим обще, чтоб торговые люди с заповедными неуказными товари воровски мимо больших шляхов за границу никуда не отьезжали».

При реалізації законів про «заповідні товари» в Україні виникли додаткові проблеми, що не були характерними для російської практики, а випливали з недостатньої конкретизації зазначених указів, а також відмінностей, які існували між тогочасними українською та російськими мовами. Зокрема, з поданих 1718 р. гетьманом Скоропадським на ім'я царя пунктів про різні першочергові потреби українського населення серед іншого читаємо й таке: «Тут же предкладаю Вашому Величеству лихо українських купців, яке їм діється... коли хто з тих українського народу купців, їдучи за границю, візьме для свого прохарчування свинячого мняса, яке у нас називається салом, то через те, що лій по великоруськи теж називається салом і є заповідним товаром, се теж заставщики від тих людей через саму назву відбирають». Зважаючи на такі надужиття царської адміністрації, гетьман прохав, аби центральна влада законодавчо вирішила цю проблему і «купцям їдучи за границю... можна було брати і згадане сало».

Невідомо, як довго тяглася б і чим закінчилася б історія з салом українських свинок, але в цей час у розвиток конфлікту вельми вчасно для української сторони втрутилися інтереси великої політики. До 1714 р. торгівля з Україною давала значний зиск купцям, що мешкали у Вроцлаві, який тоді перебував під владою імператорів з дому австрійських Габсбургів. Штучні перепони, поставлені російським урядом на шляху українських купців на західні ринки, боляче вдарили по майнових інтересах вроцлавських торгових людей, які за таких умов звернулися за допомогою до цісарського уряду. Враховуючи ту обставину, що Петро І був кревно зацікавлений у налагодженні стосунків з Габсбургами, дипломатичні інтервенції австрійських урядовців не могли ігноруватися російською владою. Мабуть, саме на цій сприятливій для українських інтересів хвилі і з'являється сенатський указ, згідно з яким українським купцям дозволялося брати з собою по 100 єфимків «на всякой воз» (до того тверду австрійську валюту відбирали, а за маловартісні російські мідні гроші за кордоном не можна було нічого ні купити, ні оплатити будь-яку послугу), а також «свиного сала по розсмотренію». Гетьману Скоропадському з цього приводу було відправлено з колегії іноземних справ відповідну грамоту.