Гуляйполе
- Автор: Рев'якін Степан Дмитрович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Дніпровський металург
- ISBN: 978-966-2962-24-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Гуляйполе». Краткое содержание книги:
Твір специфічно побудований, що дало змогу автору доторкнутися глибинних шарів відомих і маловідомих фактів з життя й діяльності не лише Н. Махна і його сподвижників, а й вождів комуно-рядянського режиму.
Роман з гостросюжетними лініями, місцями тісно переплітається з сьогоденням України і в цьому його ще більша цінність.
— А-а-ге-е-ей! Люди!
Ніде — нікого. "Оце вже, мабуть, кінець настав", — подумав Петро, і раптові сльози самі собою змочили його худющі впалі щоки. Йому було до глибини душі образливо за свою нещасну долю. Це ж треба: пройшов, можна сказати, благополучно, хоч і важко, всю Німеччину, Польщу, майже всю Україну і на батьківському порозі загинути, так і не побачивши рідних. У його пам'яті вони промайнули всі, починаючи від матері... Довгенько зупинився у спомині на жінці Малаші, яку завжди люб'язно називав Милою, згадав своїх діток... Які вони там? Вже, певно, дорослі... Батька й забули... А може виглядають? Тільки десь щось стукне у сінях — а вони обоє біжать і кричать:
— Тато!.. Може наш тато приїхав?
В усіх дітей є батько, а його, Вусатенкові, змалечку сирітками ростуть. І Мила — така молода й гарна — вже вдовиця... І буде вічно такою, бо не зрадить йому, своєму Петрусеві, навіть мертвому. Її батьки — Макухи — роботящі, хазяйновиті, не дадуть вмерти з голоду єдиній доньці, та й три брати Малаші дружні, уміють постояти за себе і рід свій.
Петро все думав про свою рідню, і не зчувся, як десь взялися сили, які вщент знищили почуття неминучої загибелі і з'явилася віра, що він не помре, добереться до людей, виживе.
І Петро вже йшов упевнено й сміливо, навіть почав співати пісні, які чув від матері:
За цим куплетом проспівав ще один, але вже з іншої пісні:
Припинив співати, бо відчув, що всі ці пісні чомусь наводять його на сумні роздуми. А хотілося чогось такого, аби збадьорило тіло, зібрало докупи останні сили, які, це вже відчув, покидали його. І раптом майнув у пам'яті Тарас Григорович Шевченко, його сирітське й кріпацьке життя, поневіряння і велика сила волі поета... Заспівав знову, тепер Шевченкову пісню:
Співав, а може тільки нашіптував цю величну пісню, та йому здавалося, що голосно співав, і його тіло поступово тужавіло, ноги й руки, які досі були наче ватяні, наливалися силою. Він упевненіше ступав по мерзлій землі, подекуди покритій першим снігом. І знову з'явилося враження, що плентається вічність, але продовжував іти, куди очі дивляться. Нарешті, почув гавкіт собак і зрадів, як потопаючий рятівному кругу. Прискорив ходу. Через деякий час увійшов в якесь село, що потонуло в чорному нічному мороці. Почав стукатися у високі дощаті ворота першого обійстя. Ніхто — ні гу-гу. Лише прибіг величезний патлатий пес і почав оскаженіло гавкати на нього, аж захлинаючись. Пішов до сусідньої хати — та ж сама картина. І так безнадійно стукався і стукався — а люди наче вимерли, залишивши по собі лише своїх чотириногих друзів охороняти цей світ. "О Боже! З такими труднощами привів ти мене сюди і для чого? Щоб тут, у когось під тином, загинув?.. Змилуйся наді мною!" — подумки просив Вусатенко порятунку у Всевишнього, усіх святих і свого Янгола-хранителя. А порятунок не приходив, і сили зовсім покидали Петра. Біля чергових воріт перечепився через якусь халепу — камінь чи звичайну мерзлу грудку — і впав. Силкувався звестись на ноги, але не зміг. Намагався гукати кого-небудь на допомогу — не видушив з горла жодного слова. Останнє, що пам'ятає, так це те, що у замороженому його мозку виникла думка трохи спочити на землі, а вже потім спробувати підвестися... І провалився у "тепле ліжко" і приємний сон.