Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Коли з XVII століття на зміну полякам з’явилися московити, вони діяли так само. При цьому вони у своїй доказовій базі зберегли усі головні вигадки поляків. Сьогодні ті фантазії можна приписати авторам тільки завдяки часу їх появи. Найстрашніше те, що українські науковці досі не відкинули імперські, шовіністичні підходи до потрактування нашої історичної науки. На часі те вчинити.
Ми уже пояснювали, як Польська Корона у 1340 роки загарбувала Львів та Галичину. У часи руського (українського) князя Федора Даниловича, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта, поляки у 1430-х роках воєнними діями захопили Кам’янець і Поділля (Західне). Решту Поділля вдалося відвоювати.
Зрозуміло, що поляки були зацікавлені видати свої дії, захопивши згадані землі у 1430–1434 роках, законними й правомірними. Тому будь-що треба було показати, що Поділля до 1430-го вже належало Польській Короні. Так з’явилася вигадка про передачу цього краю польському королю Ягайлові у 1394 році. Мовляв, Великий Литовсько-Руський князь Вітовт 1394-го року добровільно відібрав Подільське князівство литовських князів Коріатовичів та передав Польщі. Звернімо увагу: російські та польські історики постійно забували, що Велике князівство складалося з двох різних за можливостями частин. І руська (українська) частина була домінуючою — становила 80 %. І в ті роки у Великому князівстві існував титул Великого Руського князя, яким був Федір Острозький. Саме той титул пізніше надали князеві Свидригайлу. Це давало великі права та накладало не менші обов’язки. Таке не викликає сумніву.
Не забуваймо, що переважно руські (православні) князі вже в ті часи проголосили Вітовта королем (острів Салин на р. Мемель), і саме вони привели Вітовта до влади у 1392 році. Тому не викликає сумніву, що Великий Руський князь Федір Острозький, за повну підтримку Вітовта, вимагав повернення Подільського князівства родові Галицьких князів.
Без сумніву, князі Вітовт і Федір ще в ті часи домовилися породичатись своїми дітьми (Василь та Агафія). А оскільки князеві Василю було тільки 4–5 років, то Подільським князівством спочатку володів Великий князь Вітовт, а досягнувши повноліття, — Василь Красний, потім його брати (двоюрідні) — Петро та Іван. Наприкінці довгу боротьбу за цей край очолював син Федора Даниловича — Федір Федорович, якого величають і Федором Несвизьким, і Федором Подільським. Та що цікаво: переважна більшість земель Поділля (окрім західних — королівських) у ХV–ХVІ століттях належали князівським родам Острозьких. І саме ці династії розбудовували та обороняли згадані території. Хоча нас переконують в іншому.
Саме про такий стан речей сьогодні треба говорити. І не забувати, що Великий князь Вітовт завжди захищав свої інтереси та змушений був стояти на боці руських (українських) князів, які у Великому князівстві становили переважну більшість. Не будемо з цього приводу наводити багато цитат. Нагадаємо тільки про лист Вітовта до Ягайла від 8 травня 1429 року, де «От жалоб Витовт переходит к угрозам: если Полякам угодно считать Литву (і Русь. — В.Б.) зависим(ыми) и Литовцев (та русичів. — В.Б.) чем-то вроде рабов, никто им не препятствует делать это, но пусть они подумают сперва о грозных последствиях такого отношения…» [21, с. 346–347].
Тому, звичайно, після смерті Вітовта (і ще до неї) поляки робили все, аби загарбати Велике Литовсько-Руське князівство та поглинути його землі. Точно так сьогодні чинить Московія, заперечуючи можливість самого існування української держави та вигадуючи різні Малоросії та Новоросії.
Велике Литовсько-Руське князівство, «…бывш(ее) вполне независимым государством, в глазах Поляков утратил(о) право на самостоятельную политическую жизнь, и попытка Витовта надеть на себя корону разбилась о сопротивление Польши. В самых мотивах отказа было нечто крайне оскорбительное для национального чувства Литовцев и Русских (у ті часи ще не існувало «русских», були тільки русичі, русини)…» [21, с. 346].
Розпочалася люта війна між поляками та переважно русичами за загарбане Західне Поділля і за Велике Литовсько-Руське князівство, яка, то затихаючи, то відновлюючись, тяглася до отруєння Великого Литовського князя-католика, ставленика Польщі — Сигізмунда, в 1440 році.
У цьому розділі не будемо переповідати хід давньої боротьби. Це істориками давно зроблено, хоча цілковито в пропольському дусі. Нашим завданням є привернути увагу до керівника опору на Поділлі — Федора Острозького — сина князя Федора Даниловича, якого зрозуміло навіщо величають чи то Федором Несвизьким (Федір Корибутович Несвицький), чи то Федором (Федьком) Подільським.