Вогонь і крига

— Щиро сподіваюся, це не для мене, — прогарчала вона, коли Вогнесерд наблизився до неї. — Бо я вже взяла свою частку.

Вогнесерд кинув мишу на землю.

— Я приніс її Попелапці, — відповів він. — Я думав, вона захоче поїсти. Її не було на церемонії назовництва.

— Я поділилася з нею мишкою, але ти також можеш їй запропонувати свою свіжину.

Вогнесерд роззирнувся затіненою галявиною. Брунатне хутро Хвостолома виднілося крізь стебла старого гнізда. Вояк не ворушився.

— Він досі спить, — голос Жовтоіклої був рівний — радше голос медикицьки, аніж матері: Вогнесерд полегшено видихнув. Йому хотілося вірити, що Жовтоікла досі віддана Громовому Клану. Він підняв мишу і відніс її до гнізда Попелапки.

— Агов, Попелапко, — лагідно нявкнув вояк крізь орляк.

Сіренька киця заворушилась і сіла.

— Вогнесерде.

Він підійшов уперед і сів на тісному поріжку перед нею, кинувши водяну мишу до її лап.

— Ось, Жовтоікла не єдина, хто хоче, щоб ти погладшала!

— Дякую, — нявкнула Попелапка.

Але вона не торкнулася миші, не схилилася навіть обнюхати її.

— Досі думаєш про битву? — лагідно запитав Вогнесерд.

Попелапка знизала плечима.

— Я ж і справді просто тягар, хіба ні? — вона підвела на Вогнесерда свої сумні круглі оченята.

— Хто тут тягар?

Їх урвало гарчання Жовтоіклої, яка застромила голову до гнізда.

— Ти надумав засмучувати мою помічницю? — нявкнула вона Вогнесердові. — Я взагалі не уявляю, чи змогла би впоратися сьогодні, якби не ця мала, — вона глянула на Попелапку теплим поглядом своїх жовтих очей. — Сьогодні я навіть доручила їй змішувати трави!

Попелапка засоромлено опустила голову і нарешті відкусила-таки шматок миші.

— Гадаю, вона зостанеться в мене на довше, — провадила далі Жовтоікла. — Що не день, то більше з неї користі. До того ж я звикла до її товариства.

Попелапка підвела погляд на стару медикицьку, і в її очах заграв глузливий вогник.

— Тільки тому, що ти достатньо оглухла, щоб терпіти мою балаканину!

Жовтоікла прикинулася, що її обурили слова Попелапки, але та уже заговорила до Вогнесерда:

— Принаймні вона постійно мені це повторює.

Вогнесерд здивовано спіймав себе на тому, що настільки тісні стосунки між цими двома кішками викликають у нього ревнощі. Він завжди вважав себе єдиним справжнім другом Жовтоіклої в цілому Клані, а тепер, здається, вона знайшла ще одного. Але Попелапці принаймні було де жити: вона не зможе стати вояком і у новацькому кублі почувалася б не у своїй тарілці.

Вогнесерд підвівся. Час було повертатися до Піскоштормої.

— Тобі тут нормально із Хвостоломом? — запитав він у медикицьки.

Жовтоікла трохи зневажливо зиркнула на нього.

— Гадаю, ми зможемо впоратися. Правда ж, Попелапко?

— Він не наважиться буянити, — впевнено погодилась та. — І Довгохвіст нам допоможе у разі чого.