Вогонь і крига

Сіросмуг мовчки стояв, похиливши голову між широкі плечі. Вогнесерд підступив і легенько торкнувся носом до холодного сірого боку свого друга. Він почув його спокійне муркотіння та підвів голову. Сіросмуг глянув у відповідь. Його очі були сумні, але в них не було ні сліду люті, яку Вогнесерд звик там помічати.

— З нею все гаразд? — ледь чутно запитав Вогнесерд.

— Так, — прошепотів Сіросмуг. — І дякую, що відпустив її.

Вогнесерд підморгнув.

— Я радий, що вона неушкоджена, — нявкнув він.

Якусь мить сірий вояк дивився йому в очі, а тоді сказав:

— Вогнесерде, ти мав рацію. Це було непросто. Я відчував, що б’юся з її братами і сестрами, а не з ворожими вояками, — він засоромлено потупив погляд. — Але я все одно не можу її покинути.

На цих словах Вогнесерд спохмурнів, але й не міг не поспівчувати другові.

— Із цим тобі треба розібратися самотужки, — нявкнув він. — Не мені тебе судити.

Сіросмуг підвів голову, а Вогнесерд вів далі:

— Сіросмуже, хай що ти вирішиш робити, я завжди буду твоїм другом.

В очах Сіросмуга читалося водночас і полегшення, і вдячність. Тоді, не кажучи жодного слова, двоє вояків лягли на землю, носом до хвоста, на цій незнайомій галявині. Уперше за багато повень вони знову були один біля одного — друзями. А вгорі обважнілий від снігу ялівець пропонував короткий прихисток від бурі, що збиралася над їхніми головами.