Третій фронт

— Це дружини й діти працівників міліції, вбитих Ментожером. Ви досі вважаєте, що він діє правильно? — патетично спитав міністр.

— Як учений я намагаюся утримуватися від етичних оцінок. Але я точно знаю, що сама поява Ментожера викликана гнівом і ненавистю, які відчувають українські громадяни до вашого міністерства та його продажних працівників. І зникне Ментожер лише тоді, коли українці почнуть відчувати до міліції бодай байдужість, а не згадувати про свої численні кривди, про відмазування злочинців і ламання невинних. Не шукайте влади над Ментожером у мене. Змінюйте своє кляте міністерство на краще, і тоді чудовисько зникне саме.

— Як ви смієте! Тисячі працівників міліції зараз на передовій проливають кров!

— Десятки тисяч перебувають у тилу і теж проливають кров, але не свою!

Міністр із ненавистю подивився на мене. Я дозволив собі відповісти тим самим. Він здивувався — мабуть, звик, що при особистих зустрічах його боялися. Потім іще більше роздратувався. Я ж мусив боятися голову величезного карального відомства, яке могло вбити, могло посадити, все, що завгодно, могло.

— Я ж тебе знищу, клопе! Посаджу в тюрму на довічне! У мене ж проти тебе цілий букет справ! І напад на директора музею в Журбах із викраденням і знищенням історичного казана, і шахрайство з технікою місцевого молокозаводу, і масова загибель людей під час варіння борщу! Викрадення співачки Даніели, загибель військових і знищення техніки під Охтиркою, викрадення працівника міліції, співучасть у вбивстві іншого, якого знищив ваш Ментожер, причетність до стрілянини й вибуху в Києві! Ти у мене сядеш зі всіма своїми дружками, довічно сядеш! Ти це розумієш?

Я зареготав. Людська тупість завжди смішила мене. Залізобетонна тупість.

— Смішно тобі? Дарма!

— Невже ви не розумієте, що ніякого суду не буде? За тиждень кремлядські чудовиська вже знищать усю країну!

— Не треба мене лякати!

— Та роззуйте ви очі! Як можна залишатися таким самозакоханим дебілом? Невже хоча б дупа не відчуває небезпеки?

— Та як ти смієш! — Міністр підхопився. Сам би він мене навряд чи вдарив, боявся. Мабуть, покликав би своїх катів, щоб вони зробили мені боляче. І вони б зробили. Події могли розвиватися в дуже несприятливому напрямку, але в палату зазирнув чоловік у піджаку і з мобільним телефоном.

— Пане міністре, президент на зв’язку, — урочисто прошепотів чоловік — мабуть, помічник.

Міністр миттєво змінив священний гнів на чиношанування й вибіг із палати. За кілька хвилин до мене зайшли хлопці.

— А де міністр?

— Терміново відбув, — сказав Бухгалтер. — Що будемо робити?

— Чекати, поки нас тут передушать, як кошенят, — зітхнув я. — Везіть мене до телевізора.

Друга спроба подивитися телевізор була вдалою. Мене перевезли в сусідню кімнату, і я натрапив на новини. Глухів звільнили, Людина борщу продовжувала прикривати повітря, читання пригод Івана Карповича тривало. Але нам треба було діяти далі. Натомість я дивився телевізор, наче якийсь ідіот.