![Загибель Уранії [второе издание] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/3/0/5/zagibel-uranii-vtoroe-izdanie-download.jpg)
Загибель Уранії [второе издание]
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: Видавництво дитячої літератури «Веселка»
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Загибель Уранії [второе издание]». Краткое содержание книги:
Видавництво дитячої літератури «Веселка»
Київ 1968
— Он воно що! — Кольрідж іронічно засміявся. — Професор Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не гадаєш ти, що й комуністи мали право на незадоволення, коли над їхньою територією почала щодня пролітати «Зоря Кейз-Ола»?
Спустившись на веранду, друзі почули настирливі сигнали відеофону. То дзвонив професор Карейл — астроном, що повідомив їм про появу штучного супутника СКД.
— Де вас чорти носили?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор.
— Що сталось, Карейл?
— Вмикайте, я вам кажу!
— На яку хвилю?
— На яку завгодно!
Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.
По екрану перебігли кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора з рожевими та блакитними колами. І зразу ж мелодійно прозвучали незнайомі позивні.
— Що це? — перелякано скрикнув Літтл. — Та це ж прапор комуністів!
— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення уряду СКД до президента, Сенату та всіх громадян Монії. Вчора, П'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом, з території СКД стартував гравітольот «Зоря надії» — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання сили всесвітнього тяжіння.
Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на краях, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Він був дуже великий. Катер, що саме відпливав від нього, здавався маленькою цяткою.
Не почулося жодного звуку, не пробігла й хвиля на дзеркальній поверхні води, а гравітольот уже піднявся над озером і, легенько погойдуючись, як мильна бульбашка поплив навскоси вгору.
— «Зоря надії», — вів далі диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, П'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом.
На екрані тепер виднілась зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні далекої Пірейї.
— Штучний супутник СКД має стати науковою лабораторією і проміжною станцією для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітольот «Зоря надії» обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити проти нього силу дасть належну відсіч.
Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.
Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено прикрив очі.
— Сила проти сили, — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?
Торн саме довбався сірником у люльці.
— Вітаю від щирого серця його далекосяжний і мудрий крок. Доки комуністи були слабкими — вони весь час вимагали заборони атомної зброї. Тож хай тепер потанцюють. Нині кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради «наймудріших» — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.
— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно. І ще мені не ясно, Торн… навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину?
Вдруге за сьогоднішній вечір у вітальні професора Торна прозвучало це запитання і вдруге залягла могильна тиша.
— Я просив тебе, Торн, не робити цього.
Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — тільки смуток та безнадійна втома людини, що зневірилась у всьому на світі. Але на Торна оця фраза вплинула, як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, заверещав:
— Досить! Досить! Кінець кінцем, завідую лабораторією я!
— Он як ви заговорили, Торн! — Кольрідж криво посміхнувся. — Ми були друзями сімнадцять років. Сімнадцять років мені здавалось, що ми робимо спільну справу. Ну, то що ж — маю честь! — Він неквапно підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.