Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
- Скажіть це йому, і він сприйме ваші слова за комплімент,- відповів Веммік.- Якраз цього він і домагається. Та ні,-• докинув він, побачивши мій здивований погляд,- тут нема нічого особистого, це у нього професійне, суто професійне.
Сидячи за своїм столом, Веммік перекушував хрусткими галетами, що їх шматочок за шматочком вкидав у шпарину рота, наче листи в отвір поштової скриньки.
- У мене постійно таке враження,- сказав Веммік,- ніби він наставив пастку на людину й чекає. Раптом - клац! - і вже є здобич!
Нічим не зреагувавши на те, що пастки на людей аж ніяк не прикрашають життя, я тільки сказав, що він, мабуть, дуже досвідчений у своєму фаху.
- Такий, що іншим до нього далеко, як до Австралії,- зазначив він, показуючи пером на підлогу контори - в тому розумінні, що Австралія ген там, на протилежному боці земної кулі.- Або й ще далі,- докинув він, кладучи перо на місце,- якби тільки це було можливе.
Тоді я зауважив, що, мабуть, справи його процвітають, на що Веммік озвався: «Ще й як!» Після цього я спитав, чи багато в конторі клерків? Він відповів:
- Нам непотрібно багато клерків, бо Джеггерс один, а з посередниками люди не хочуть зв'язуватися. Нас тільки четверо. Може, хочете подивитись на решту трьох? Ви ж свій чоловік, можна сказати.
Я погодився. Містер Веммік вкинув крихти галет у поштову скриньку, сплатив мені гроші з каси, ключ від якої тримав десь у себе на спині й діставав з-за коміра, як залізну косичку, і ми піднялися нагору. Будівля була темна й занехаяна, зашмаровані плечі, що лишили свої сліди в Джеггерсовому кабінеті, здавалося, багато років обтирали й стіни сходів, снуючи вгору та вниз. У першій кімнаті другого поверху, що виходила вікнами на вулицю, сидів блідий і одутлий здоровань-клерк, виглядом схожий чи то на шинкаря, чи то на щуролова - він прискіпливо вислуховував трьох-чотирьох обшарпаних клієнтів, ставлячись до них так само нецеремонно, як тут ставилися взагалі до всіх, хто вкладав свої внески до Джеггерсової скарбниці.
- Бере свідчення для кримінального суду,- пояснив містер Веммік, коли ми вийшли.
У кімнаті поверхом вище клерк, подібний до здохляка-тер'єра, такий зарослий, що, здавалося, востаннє його стригли ще собачам, теж морочився з клієнтом; містер [202] Веммік сказав мені, що цей підсліпуватий відвідувач - тиглій, в якого казанок завжди кипить і який може будь-що розтопити; зараз його всього зросив піт, наче він на самому собі випробував власне мистецтво. У кімнатинці вікном на подвір'я сидів сутулий чолов'яга з напухлою щокою, зав'язаною шматком брудної фланелі, вдягнений у старий чорний костюм, немов навощений воском,- він переписував начисто папери, підготовлені двома іншими клерками, для власноручного вжитку містера Джеггерса.
Це були й усі конторники. Коли ми спустились назад, Веммік провів мене до кабінету мого опікуна й сказав:
- Тут ви вже бували.
- А це хто такі? - запитав я, коли мені знов упали в око два відворотно вищирені зліпки.
- Оце? - перепитав Веммік і став на стільця, щоб зняти обидві бридкі голови, спершу здувши з них порох.- Це дві знаменитості. Славетні наші клієнти, які й нас вивели в люди. Ось цей хлопака (ти, мерзотнику, либонь, уночі злазив і вмочався в чорнильницю,- ач, уся брова в чорнилі!) забив свого хазяїна, і так ладно, що й трупа не знайшли.
- То він такий і був? - спитав я, аж відсахнувшись від людомора, тимчасом як Веммік сплюнув йому на брову й розтер плювок рукавом.
- Такий-такісінький, щоб ви знали! Зліпок зроблено в Ньюгейті, як тільки його зняли з шибениці. А ти дуже до мене був прихилився, ге ж, пройдо? - сказав Веммік, і на пояснення свого ніжного звертання доторкнувся до брошки з дівою та плакучою вербою біля нагробка й урни і докинув: - Спеціально для мене замовляв!
- А ця леді на брошці - якась конкретна особа? - поцікавився я.
- Ні,- відповів Веммік.- Тільки гра його уяви. (А уява у тебе жвава була, ге ж?) Ні, містере Піп, в цій справі не було жодних леді, крім однієї, а та на леді ані-скілечки не скидалася, і урна й увік би її не зацікавила, хіба що була б з горілкою.
Перекинувшись увагою до брешки, Вєммік поставив зліпок і протер брошку хустинкою.
- А цей другий так само скінчив? - спитав я.- Вираз у нього не кращий.
- Маєте рацію,- сказав Веммік,- вираз якнайхарактерніший. Так ніби одну ніздрю зачепили риболовним гачком і смикнули за волосінь. Цей так само скінчив, справді, і такий кінець тут цілком природний, [203] можете повірити. Він підробляв духівниці, цей різун, а також, здається, вкорочував віку гаданим заповідачам. Хоча ти й джентльменськими манерами не гребував - (містер Веммік знов ударився в ніжність) - і казав, що вмієш писати по-грецькому. Атож, хвалько! Який же ти був чистобрех! Зроду я такого чистобреха не бачив! - Уже зібравшись повернути свого приятеля-небіжчика назад на полицю, Веммік приторкнувся до найбільшого свого жалобного персня і сказав: - Посилав до ювеліра придбати для мене цю річ рівно за день перед кінцем.