Слуга з Добромиля

Потім той мене вб’є, бо я не пускатиму його до святої обителі, аби він стрівся зі Слугою, і щоб не згинули обидва.

— Чому обоє?

— Коли дхампіри б’ються між собою, то обидва гинуть. А Слузі з Добромиля не можна згинути, навіть, коли він сам цього хоче.

— Чому? — пошепки спитав Олексій Іванович.

— Бо він має нас за людей, а не за бидло, мій пане. Тому й не можна. Поможіть мені, бо я боюся!

— Добре, Антосю, ми всі тобі поможемо. Се ж твій день! Але пощо тобі вмирати? Може, ще поживеш трохи? У нас, в монастирі.Будеш мати дах над головою, своє ліжко, будеш їсти три рази в день, га, Антосю? Я не виджу смерті ані в тебе в ногах, ані в головах.

— Але я мушу дочекатись його!

— То почекаємо удвох.

Олексій Іванович кинув погляд нв завгоспа й отямився:

— Стефане, йдіть до роботи! Пошукайте для нового пацієнта місце, щоб було ліжко і все, що треба.

Стефан здивовано глипнув на нього.

— Йдіть, ми самі дамо собі ради.

— Я приніс молока. У нас корова втелилась.

— Дуже добре! Нехай Ганна дасть до каші.Ми скоро прийдемо.

Завгосп розпогодився на лиці й, намагаючись не дивитись на сіро-чорну смугу, що повзла до них, шморгнув у браму.

Олексій Іванович сів поруч Антося й обидва стали дивитися на дорогу. Лікар уявив собі вечір, коли сонце буде сідати за Добромилем. Чи буде він у цьому вечорі? Чи будуть там всі? Відчув, що трохи змерз, бо дощ, який падав два дні й дві ночі, не зовсім був ілюзією. Те, що повзло їм назустріч, все більше нагадувало клубок закопченого диму. Він бачив таке на війні, коли горіли шини.

— Йой, мені серце зараз увірветься, — заскімлив Антось. — Видите, хто то? О, я знав, що він непростий! Хто би зміг так довго бути в Добромилі, й нічого би з ним не сталося?!А йшов би-с уже до пекла!

Те, що впізнав у диму Антось, за хвилю розпізнав і Олексій Іванович: до них наближався капітан НКВС власною персоною. Був якийсь не такий, як сновида. Без кітеля, босий, на нозі кривавився збитий палець. Він дивився поперед себе і був би одразу зайшов у браму, якби невидима рука не зачинила її перед самим носом. Це його спантеличило.

— Пся крев! — вилаявся капітан по-місцевому.

Обернувся й побачив двох під муром на лавці.Їхні обличчя були такі сірі, що зливались з ним.

— Хто такі?

— Продри очі, увидиш, скурвий сину! — несподівано густим і сильним голосом сказав Антось. — Чого тобі треба в святому місці, ти, катюго?

— Диви, який! — взявся в боки воєвода. — Сам був підручним у ката, бидло!

— Зате катом ніколи не був! Згадай Саліну…Са-лі-на-а!

Олексій Іванович затулив вуха руками й побачив, як енкаведист, що почав було роздиматися від гніву, сплас, і знову перед ними стояв мізерний чоловічок з чорними кругами під очима

— Я виконував наказ мого. мого…пана! — глухо сказав капітан й озирнувся кудись на Діл.