Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Є два осердя існування, — долинув до нього Роландів голос. — Два! — Як і Джейк, він начебто говорив здаля, з відстані тисячі миль. — Вежа… і троянда. Але водночас вони невіддільні одна від одної.
— Невіддільні, — погодився Джейк. Його обличчя омивало яскраве світло, темно-червоне і жовтогаряче. Проте Едді здалося, що він помітив і те, інше сяйво — блимання пурпуру, схоже на синець. Воно витанцьовувало то на лобі в Джейка, то на щоці, то плавало в оці, то зникало, то виринало на скроні, як фізичний прояв невдалої думки.
— Що з нею таке? — спитав Едді, але ніхто йому не відповів. Ані Роланд, ані Джейк.
Хлопчик підняв палець і почав рахувати. Пелюстки, побачив Едді. Але потреби лічити їх не було. Всі вони знали точне число пелюсток.
— Ми повинні мати цю ділянку землі, — сказав Роланд. — Отримати її в своє володіння й боронити. Допоки Промені не відновляться і Вежа знову не буде в безпеці. Адже, поки Вежа слабне, все тримається на троянді. А вона теж слабне. Вона хвора. Відчуваєте?
Щойно Едді розтулив рота, щоб відповісти: авжеж, відчуваю, — як закричала Сюзанна. За мить до її голосу приєднався шалений гавкіт Юка.
Едді, Джейк і Роланд перезирнулися, неначе прокинулися від найглибшого зі снів. Першим зірвався на ноги Едді. Викрикуючи її ім'я, він повернувся і побіг, спотикаючись, до паркану й Другої авеню. Джейк затримався лише на мить: щоб підняти щось з землі, з густого лопушшя, де колись знайшов ключ.
Роланд кинув останній зболений погляд на дику троянду, що так відважно виросла тут, на спустошеній землі, засипаній цеглою, дошками, сміттям і зарослій бур'янами. Вона вже знову згортала пелюстки, ховаючи своє горнило світла.
„Я повернуся, — пообіцяв він їй. — Всіма богами клянуся, матір'ю, батьком і своїми друзями, що прийшли зі мною, я прийду знову“.
Але йому було страшно.
Роланд розвернувся й побіг до паркану, навдивовижу жваво, попри біль у стегні, оминаючи шматки будівельного сміття. Біжучи, він прокручував одну думку, що пульсувала в його голові, як серце: „Два. Два осердя існування. Троянда і Вежа. Вежа і троянда“.
Усе решта перебувало між ними, обертаючись у тендітній заплутаності.
Едді перестрибнув через паркан, незграбно приземлився, розпластавшись на землі, скочив на ноги і став перед Сюзанною. Юк гавкав безперестану.
— Сьюз! Що? Що таке? — Він машинально потягнувся до Роландового револьвера, але рука намацала пустку. Схоже, револьвери не потрапили з ними в тодеш.
— Отам! — закричала вона, показуючи через дорогу. — Там! Бачиш його? Будь ласка, Едді, скажи, що ти його бачиш!
Едді мов огнем обсипало. Він побачив голого чоловіка з величезним шрамом після розрізу й зшивання, що міг бути лише розтином патологоанатома, не інакше. Інший чоловік — живий — купив газету в кіоску поряд, глянув, чи нема машин, і перейшов через Другу авеню. Хоч дорогою він розгортав газету, щоб пробігти очима заголовки, Едді помітив, що він обійшов мерця. „Так, як люди оминають нас“, — подумав він.
— Була ще одна, — прошепотіла Сюзанна. — Жінка. Вона йшла. І ще той хробак. Я бачила, як з неї виповз хробак…
— Подивіться праворуч, — напружено сказав Джейк. Він стояв на одному коліні й гладив Юка, щоб той заспокоївся. У другій руці він тримав щось пожмакане й рожеве. Був блідий, як м'який сир.
Вони повернули голови. До них повільно брела дитина. Зрозуміти, що це дівчинка, можна було лише за червоною з синім сукенкою, в яку вона була вдягнута. Коли вона підійшла ближче, Едді побачив, що синій насправді був кольором морської хвилі. Червоні плямки виявилися маленькими вітрильниками кольору льодяників. Її голову розплющило в якійсь тяжкій аварії, та так, що вона стала ширша, ніж довша. Її очі були розчавленими виноградинами. На руці висіла біла пластикова сумочка. Найкраща дівчача сумочка, „я-збираюся-потрапити-в-аварію-але-не-знаю-про-це“.
Сюзанна втягнула повітря, щоб закричати ще раз. Пітьма, яку вона раніше лише відчувала, тепер була майже видимою. І дотикальною. Вона тиснула на неї, як шар землі. Але вона закричить. Вона мусить закричати, інакше збожеволіє.
— Ні звуку, — прошепотів Роланд їй на вухо. — Не турбуй її, бідну розгублену істоту. Заради твого життя, Сюзанно!
Крик зірвався з Сюзанниних уст довгим притлумленим стогоном.
— Вони мертві, — тонким, ледь стримуваним голосом сказав Джейк. — Обоє.
— Заблукані мерці, — пояснив Роланд. — Я чув про них від батька Алана Джонса. Напевно, то було невдовзі по тому, як ми повернулися з Меджису, тому що небагато часу лишалося до… як ти казала, Сюзанно? До того, як розверзлася пащека пекла. Саме Вогненний Кріс попередив нас, що в стані тодешу можна побачити мерців. — Він махнув рукою на той бік вулиці, де досі стояв голий чоловік. — Такі, як він, померли зненацька, навіть не збагнувши, що з ними сталося, або просто відмовляються це визнати. Рано чи пізно вони підуть далі. Не думаю, що їх багато таких.