Живі книги
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-5860-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Живі книги». Краткое содержание книги:
Кущі рясні, червоніють звабливо та аж до землі вгинаються. А для мого вітчима звабна Катерина. То моргне їй, то рукою торкнеться. Зойкнула Катерина, бо пальця об шип колючий вколола, а вітчим уже біля неї. Руку цілує та промовляє, підморгуючи (думає, що я не бачу):
– Ходімо, джерело пошукаємо. Руку від крові омиєш. А ти збирай шипшину, щоб повне відро назбирала, – це вже мені.
Я ретельно збираю ягоди, знемагаю від болю, з рук висить шмаття: що жменю зірву, ягоди кривавляться од ран.
Прошу слізно:
– Господи, допоможи, щоб відро швидше наповнилось…
І відро наповнюється кровавими ягодами.
Нешвидко вернулися мій вітчим із Катериною. Безсоромно розпашілі. Еге ж, довго джерело шукали. У Катерини на спині аж торішнє листя прилипло.
– Ходімо додому, – каже вітчим.
І йде. А я залишаюся з відром шипшини.
– Я мамі скажу…
Він повертається, погрозливо смикаються його вуса:
– Що скажеш?
– Що я сама відро несла.
Вітчим вхопив відро і пішов поряд із Катериною. А я попленталася за ними. Потім довго лікувала рани.
Див співчутливо глянув на мене. Він простелив свого плаща і приліг. Пожував травинку, виплюнув.
По хвилі посунувся.
– Лягай біля мене…
Мене задушили сльози.
– Ти… Отакий ти друг?! Та ти такий, як мій вітчим…
Див ухопив мене за руки.
– Ну чого ти… Не плач. Дурненька… Я б не звабив тебе… Я не здатен завдати тобі болю.
Його тихий голос мене заспокоює.
– Я живу не одне століття й не одну тисячу років. У мене було і є багато жінок-коханок. Але не було жодної жінки-друга.
Він обціловує мої руки, і вони гояться, витягає з пальців тернини й перетворює їх на порох.
– Я хочу тобі щось розповісти, Диве.
– Розповідай.
– Мій вітчим зрештою пішов до однієї зі своїх численних коханок. Невдовзі наша старенька хата не витримала дощів, і її солом’яний дах провалився. Тиждень дощу не було, а коли ми розібрали солом’яні завали, небо на біду затягнулося хмарами. Уночі почався дощ. Глина зі стелі гупала на підлогу. Я розбудила маму. Ми почали виносити до стодоли постіль, яка ще не встигла змокнути. Я тремтячими руками знімала зі стін давні ікони, а рушники, що над ними, як надламані крила, залишила. Потім не знаю, де й узялася сила, і я винесла з того пекла нашу немічну вісімдесятирічну бабусю. Вона тоді застудилася й прожила зовсім недовго. Свою бібліотеку я не врятувала. Її засипав болотяний дощ…
Я не стримую сліз. Див мене втішає.
– Не плач. Я подарую тобі багато книг… А ще… я розповім тобі рецепт шипшинового вина. Його п’ють найбільші грішники й найбільші праведники до причастя.
– Диве, я не вірю, що з шипшини можна приготувати кагор…
– Маловірна… – докоряє мені Див. – Май терпіння…
Він написав мені рецепт шипшинового кагору на кленовому листку… Бо ця зустріч була восени.
Шипшиновим кагором я частую найдорожчих для мого серця друзів. Бо в цьому вині вся моя любов до світу…
– Диве, не весь світ споганився. Ходять по землі й добрі люди…
…Див навчив мене не тільки вчиняти різні вина. Він навчив розпізнавати людей, добрі вони, чи злі, тільки поглядом в очі, він навчив жити й виживати в цьому білому світі. Цікавому. Небезпечному. Повному пригод і розчарувань. І кожна пора земного року дає мені великі надії. А коли в моїх жилах стає замало крові, я дістаю з найвищої полиці погреба пляшку сухого червоного вина, наливаю півкухля, доводжу до кипіння, додаю кориці і випиваю. Див живе тисячі років, а я планую дожити до ста, хіба що завадить яке світове потрясіння, яких нині багато.
Але досить розмов. Мені час розливати по пляшках вино…