Юлія, або Запрошення до самовбивства

Шульга пам’ятав, як ще зовсім малим водила його мати до церкви на причастя, і отакі теплі весняні ночі з хресним ходом і освяченням пасок пам’ятав, хоч все те було ніби вві сні, — він те й знав, що засинав знов і знов, а мама будила його, ласкаво доторкуючись до щоки, м’яко обгортуючи шовковим шепотом: «Не спи, дитино моя, гріх же спати в таку ніч!». Тоді був безмовним свідком, як комсомольці й войовничі безвірники стягали в Кічкасі дзвони з церков, і вже далі здичавіло ріс в якомусь мертвому просторі, що звався «відокремленням церкви від держави»; а згодом, уже на війні, несподівано довідався, що православна церква існує і всім духом своїм підтримує воїнів, які віддають живіт свій за Вітчизну, стало відомо також, що Сталін, як потопельник за соломину, вхопився за церкву так само, як вхопився він за великі імена минулого: за Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького, Нахімова, Ушакова, як вхопився за офіцерські звання, золоті погони, за минулу пам’ять, славу і звитяжність. Німці, окупувавши Україну, з германською методичністю понаставляли комендантів і бургомістрів, щоб здирали з підкореної землі хліб і сало, а про душі людей, які жили на цій землі, вони не думали й не дбали так само, як і вождь усіх народів товариш Сталін. І тоді, мовби зродившись з багатолітньої занедбаності й безнадії, не знати звідки взявшись, прийшли в кожне найменше українське поселення православні ієреї і відкрили пристанище духу, і не були то пишні храми, а просто глиняні хати, і не бронзові дзвони возносили хвалу Господу, а мідні гільзи від гарматних набоїв, і молилися не перед тисячолітніми ликами, а перед простими іконками сільських немудрих богомазів, і віра цих людей була така велика, що навіть страшний Сталін злякався її величі і хоч і не дозволив, але й не заборонив усіх тих відроджених на крові й стражданнях церков по всій Україні після її визволення від фашистів…

Майор танкових військ… Хто виграв війну? Майори, сержанти чи безіменні рядові? Тепер це не мало значення. Для Шульги. Всі бої позаду. А в нього попереду свій бій. І ця безсонна ніч ждання, нетерпеливості, надії, ніч перед боєм…

Шульга відчував жінку всім своїм тілом крізь ніч, крізь відстань, крізь найнеможливіші безміри і знав, що треба ждати. Сьогодні або ніколи. Хоч ніколи не могло бути ніколи, воно виключалося абсолютно і безповоротно. В його тілі назбиралося стільки ждання, відчаю і безнадії, що відступати він уже не міг.

Отже — сьогодні, і тільки сьогодні!

Зірок він не бачив. Не хотів навіть дивитися на небо. Олька прийде по землі, хоч дарована йому небесами. У Ташкенті небо було в хмарах, яких Шульга тоді й не зауважив. Вночі з німкенями був п’яний. Залицяльник, насильник, ґвалтівник. Тепер не хотів ставати ні залицяльником, ні кавалером, бо це смішно й старомодно в епоху кавалерів Золотої Зірки. Як близько він до Ольки і як далеко від неї. Але його дух витав над нею, оточував її, пригортався до неї, дух грішний, пожадливий, може, й злочинний. А що є злочин?