Юлія, або Запрошення до самовбивства

Чув чи не чув, знав чи не знав, товариство, яке мені діло, він знав тепер оцю жінку, яку знав ще тоді, коли вона й не відала про це нічого, і весь світ замикався на ній, а все інше нічого не значило, не важило, не… Він шпортався в надрах свого чемодана, перекладав до Олиного кошика, впаковував, облаштовував — знадобилося танкістське вміння втулювати максимум предметів у мінімальному просторі, — зрештою, йому й самому сподобалося. Шульга підвів очі на визолочене сяйвом свічки ніжне жіноче лице, обережно похвалив себе:

— По–моєму, те, що треба. Поглянь, як все вмістилося!

— Це ж тепер не моє, а наше — чи як? — спитала вона.

— Не має значення.

— Аби ж ти пішов зо мною на всеношну, то тоді воно б… а так… Що ж мені з тобою робити?.. Я ж хату вже замкнула, а вертатися негоже… Не можна вертатися в таку ніч…

— Ти про мене не думай, — заспокоїв її Шульга, — я тебе проведу, а сам… Ну, коли дозволиш, може, вранці…

— Це тебе сам Бог послав! Бо мені й розговітися ні з ким. Ти ж розговлявся коли–небудь? Знаєш, що це таке?

Шульга не відповів. Чи було коли–небудь, чи пам’ятав? Все було так давно, що вже ніби стало неправдою. Якась сліпа, безжальна сила сегментувала його життя, вдиралася в душу, робила в ній жахливі спустошення: перешатковане життя в двадцять з лишком років — про це страшно подумати. Може, тому так відчаєно хапався він за ту майже примарливу жінку з ташкентської весняної ночі сорок другого року, підсвідомо сподіваючись, що вона допоможе йому зберегти бодай уламки душі, бодай крихти з того розкішного бенкету життя, яким мав би знаменуватися прихід на цей світ кожної людини, а не тільки королів, імператорів, генеральних секретарів, маршалів, генералів і всього того комариного племені, що зветься начальством. Навіть у тому досить обмеженому часовому вимірі, яким значилося його життя, Шульга вже мав можливість упевнитися, що його вперто тримають на якійсь невидимій грані, мов циркового канатохідця, — назад відступу немає, там порожнеча, а попереду лиш тонюсінька линва, якої повинен триматися, інакше знов порожнеча, пропад, анігіляція.

Шульга відчував, що в нього відбирають не тільки дитинство з барвистими святками, з материними іконами, з клечаним зіллям вічного життя, але навіть війну, де, як йому видавалося, він ствердився залізом і кров’ю і вбезпечився в подальшому перебуванні в цій страшній і незбагненній юдолі… Ну, гаразд. Що таке майор–танкіст Шульга в повоєнні часи? Але ж знехтувано не лише такими, як він, а самим маршалом Жуковим і танковими маршалами і генералами, на яких колись молився Шульга! Як жити далі, навіщо й для кого жити?