Вулиця Червоних Троянд

Одноманітний шум дощу та тиху музику, що долинала з холу, іноді перекривав пронизливий крик або нестримний сміх — то Меро нагадувала про себе з різних кутків дому. То вона ходила назирці за нами, вимагала, щоб розважали її, й ображено кривила губи, коли ми втікали від неї, то, махнувши на нас рукою, гасала в коридорі та в кімнатах за Приблудою, який аж шаленів з радощів, що його впустили в помешкання.

Єржі ми майже не бачили. Вона з’являлася лише у сніданок та в обід, тихо сідала до столу, мовчала. Якось я спробував заговорити до неї, а вона зиркнула своїми великими очима на Чанаді, який байдуже жував салат із помідорів, і, крім короткого «так» та «ні», нічого ми від неї й не почули. «Подумаєш, теж мені принцеса», — буркнув собі в миску Рудий Заєць. Радист усміхнувся, нахилився до Єржі, неголосно щось їй сказав. Дівчина опустила голову, куточки губів тремтіли. «Зараз заплаче. Цього ще бракувало», — подумав я. А вона і не збиралася плакати. Єржі сміялася. З якого б ото дива?

Батько також зачинився в своєму кабінеті — просторому помешканні з вікнами у парк, де раніше, до нашого приїзду, сеньйора Росіта влаштувала щось на зразок гардеробної. Тепер з кімнати винесли старі шафи з одягом та зайві меблі, натомість тут з’явилися письмовий стіл, кілька крісел і батькове похідне ліжко. Батько працював. З-за високих масивних дверей не долинало ані звуку. Та я знаю, що він міряє кімнату кроками, чітко вимовляючи короткі фрази, міркує вголос перед диктофоном. Упорядковує записи в щоденнику, зроблені нашвидкуруч на коліні в лісових хащах, серед боліт.

Моя спальня була суміжна з кабінетом. Іноді, прокидаючись уночі, я чув поряд батьків голос і, не розплющуючи очей, уявляв, що ми дома, в своїй квартирі на вулиці Перших Космонавтів; за стіною порається мама, зараз вона погукає нас вечеряти або зайде і скаже, щоб ми збиралися на прогулянку по вечірньому місту чи, сміючись, обох нас підштовхне до ліфта, і за хвилину ми стоятимемо на даху нашого сорокаповерхового дому, під вишнями солярію, а за тонкою прозорою плівкою купола, що обіймає дах, переливатимуться мерехтливі намиста вогнів.

Згадка про матір приносила сум, я намагався притамувати його, зосередитися на батьковому голосі, і тоді малював картини, яких поки що не існувало, але які — так міркував батько та його колеги — мали незабаром перетворитися на дійсність. Ось із туману виступає металеве плетиво мосту, що звівся над Вачуайо. Від мосту розбігаються автостради, перед ними розступаються джунглі. В нетрях, де зараз не зустрінеш навіть хиж індіян, виросло гомінке місто; сюди здалеку, аж з океану, пливуть по Вачуайо каравани суден, на аеродромі приземляються повітряні лайнери. Зелене безмежжя оживає, розбуджена сельва служить людям. Цікаво, що ж тоді станеться із старовинним містечком Пері? Чи залишиться на березі ріки «замок» сеньйори Росіти?..

Рудий Заєць хвалькувато заявив, що має намір виграти партію в шахи, давши мені «фору» — слона і пішака. Грав він справді добряче, змагатися з ним було тяжко, я радів, коли щастило уникнути розгрому і звести партію бодай на нічию. Але ж так хизуватися!..