Фламандська дошка

— А ти щораз гарніша, — Сесар відпустив цей комплімент з удаваним захопленням, картинно зупинившись посеред вулиці й уперши руки в боки. — Як це в тебе виходить, люба?

— Не дурій, — вона з відчуттям безмежної полегкості вчепилася в його руку. — Ми не бачилися лише годину.

— Саме це я й маю на увазі, принцесо, — антиквар стишив голос, наче намірився поділитися з нею секретом. — Ти єдина з усіх знайомих мені жінок здатна зробитися ще гарнішою за якихось шістдесят хвилин… Якщо тут є якась хитрість, ми повинні її запатентувати. Направду.

— Ідіот.

— Красуня.

Вони попрямували вулицею вниз, туди, де Хулія залишила свою автівку. Дорогою Сесар розповів їй про успішну оборудку, яку він щойно здійснив: йшлося про «Скорботну Богородицю», яку невибагливий покупець може визнати за роботу Мурільйо, та датований тисяча вісімсот тридцять другим роком секретер у стилі бідермаєр з особистим клеймом Вірйеніхена, хоч у плачевному стані, але справжній, тож добрий червонодеревець дасть йому раду. Тобто дві справді вдалі знахідки, придбані за помірну ціну.

— Особливо секретер, принцесо, — задоволений покупкою Сесар крутив у руці парасолю. — Сама знаєш, існує такий соціальний клас, благослови його Господи, що жити не може без ліжка Еухенії Монтіхо або bureau[28], за яким Талейран підписував свої облудні папери… А ще ж існує нова буржуазія — такі собі parvenus[29], для яких найвищим символом успіху, коли вони хочуть наслідувати тих, перших, є саме стиль бідермаєр… Вони приходять до тебе і з порогу вимагають бідермаєр, не уточнюючи, що саме мають на увазі — стіл чи письмовий стіл; їм просто потрібен бідермаєр за будь-яку ціну. Хоч би що це було, чорт забирай. Деякі з них навіть сліпо вірять в існування бідолашного пана Бідермаєра, гадаючи, що це, либонь, постать історична, і дуже дивуються, коли бачать на меблях інший підпис… Спочатку вони розгублено посміхаються, потім починають підштовхувати один одного ліктями й запитують, чи не маю я, бува, іншого, справжнього Бідермаєра, — антиквар зітхнув, поза сумнівом нарікаючи на лихі часи. — Якби не їхні чекові книжки, присягаюся, я багатьом казав би chez les grecs[30].

— Наскільки я пам’ятаю, ти вже якось таке казав.

Сесар знову скрушно зітхнув:

— Так, я можу бути відчайдушним. Часом я не стримуюся й роблюся нестерпним, наче стара скандальна королева… Наче Джекіл і містер Гайд. Добре, що в наші дні майже ніхто не розуміє до пуття по-французьки.

Вони дійшли до припаркованої в одному з провулків машини Хулії, коли дівчина саме розповідала про свою зустріч з Максом. Досить було їй згадати це ім’я, щоб обличчя Сесара спохмурніло під кокетливо загнутими крисами капелюха.