Дочка Чарівниць
- Автор: Тераковская Дорота
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-274-1
- Переводчик: Дзвінка Матіяш
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дочка Чарівниць». Краткое содержание книги:
Брат Урґха та його рідні неспокійно перезирнулися. Шанси їхнього сина, Варґхра, отримати престол після смерті дядька почали зменшуватись.
— Чого це? — спитав приголомшений Ургх. — Чого це дівчина?
— Ця Істота в Пісні описана так, що це напевно має бути дівчина. А крім того, пане, хіба ти вже забув власні родові легенди? — тріумфально допитувався Буду вже не писклявим, а рівним голосом. — Остання дочка Люіля XXIV, Люелле, наділена магічним даром, дружина Придворного Мага, втекла від погоні Урґха І і ніяких слідів від неї не залишилось. Твій прапрапрадід переслідував її по всій країні, але даремно. Його наступника довго непокоїла думка: а що як у цьому шлюбі народилась дитина? Бо ж ця дитина мала би всі права на трон. І могла би колись стати для вас небезпечною. Вояки твоїх предків вбили безліч вагітних жінок з ясним золотим волоссям, їхніх чоловіків та дітей. Але серед них не було Люелле. На жаль, твої предки, які жили пізніше і вже не відчували, що їхній владі щось загрожує, забули: десь у цій країні, вочевидь, і далі живуть справжні нащадки королівського роду. Нехай тільки по материнській лінії, але зате народжені від жінки, наділеної магічним даром. Вони забули про це, о пане. Лише Пісня Єдина, яка поширилась по всій країні і нарешті дійшла до вух Урґхів-королів, нагадала нам, що привид королівського роду, роду Люілів, цілий час десь блукає. Але сотні років від них не було ні слуху, ні духу, і вистежити спадкоємців Люіля XXIV було неможливо. Та якщо все почалося з дівчини, королівни Люелле, що близько зналася з Чарівницями, то і закінчитися все має на Дівчині. Цей магічний дар, про який ідеться в Пісні і яким має бути обдарована також та Істота, у роді Люілів успадковували лише дочки. Синам він ніколи не передавався. Отож, о пане, перед тобою — остання жива й справжня спадкоємиця роду, роду справжніх королів цієї підкореної країни…
Тіло, обплетене сіттю, різко сіпнулося. Лицарі, що зібралися навколо, перелякано сахнулися з криками:
— Вбити її!
— Вбий її! Не зволікай! — підхопили голоси лицарів і вояків, що зібрались на дворі замку.
— Убий її і хай настане кінець тій клятій Пісні! — проревів брат Урґха, могутній лицар із такою, як у брата, кучмою, схожою на лев’ячу гриву, і низьким чолом.
Урґх, що раптом сп’янів від тріумфу, нарешті вільний від усіх страхів і нічних кошмарів, що мучили його майже з колиски, підняв догори свій меч, коли тишу, що раптово запала, прорізали водночас два голоси:
— Не роби цього! Не вбивай її! — майже в один голос закричали Буду з Айоком. У голосі першого звучали нотки перестороги, а в голосі другого — лише безсилий відчай.
— А це чого? — понуро поцікавився Урґх, в останню мить стримавши свій удар.
— Батьку, благаю тебе… — почав Айок, але Урґх відштовхнув його і впився маленькими чорними очима у Буду:
— Ще раз питаю: чого?
— Я відповім, коли ми залишимось наодинці, — прошепотів Буду, неспокійно глипаючи довкола.
— Убий її! — знову заревіло військо і лицарі з братом короля на чолі. — Інакше вона тебе вб’є: чи так, чи інак!
— То що мені зробити? — спитав майже безпорадно Урґх. У битві йому не було рівних — там він завжди йшов за інстинктом своєї дикої натури, що прагнула крові. Але там, де треба було думати, він губився. Тому з часом Буду став для нього незамінним, навіть коли й помилявся.
— Зараз, пане, її треба сховати, — прошепотів на вухо слуга своєму володареві. — Потім я тобі все поясню…
— Але де? Де мені її сховати? У льохах? А той землетрус у Містечку, пам’ятаєш? — безпорадно допитувався Урґх.
— На вогнище! На вогнище! — гукали вояки. — Або проштрикни її мечем! Та не тягни ж!
— Якщо вона королівського роду по материнській лінії, то успадкувала магічні таланти, про що також сказано у Пісні Єдиній, — хутко шепотів Буду Ургхові. — Тому ти маєш замкнути її в приміщенні без жодних отворів, навіть найменших. Інакше вона перетвориться на мишу чи на павука і втече…
— То де мені її замкнути?! — закричав майже у відчаї Урґх. Будь-які перешкоди завжди викликали у ньому гнів, до якого домішувалась ще й образа на обставини, що викликали ці перешкоди.
— Вбий її і не слухай цього лиса! — викрикнув брат. — Якщо вона також Чарівниця, ти ніколи з нею не даси ради! Розпалімо вогнище — і хай вона там згорить!
— Розпалімо вогнище! — підхопили вояки, вже передчуваючи радість такого видовища.
— Пане, раджу тобі вислухати мене, — знову прошепотів Буду. — Тобі це буде дуже вигідно. Тільки замкнеш її у приміщенні без вікон і з дверима з литого металу.