Дочка Чарівниць

Чи це йому вдалося? Цього не знає ніхто, бо ж всі сліди Айока зникли, хоча Люелле звеліла розшукувати його у розлогих безмежних Великих Степах.

Можна теж не приховувати, що Чарівниці безперестанку молилися до своїх Богів, щоби день був довший хоча би на кілька годин, а їхня Сила більша, бо ж у спустошеній Загарбниками країні роботи було незмірно. І хто знає, чи Боги не вислухали їхніх прохань, адже Велике Королівство довелось відбудовувати довго й важко, але й так це сталось набагато швидше, ніж можна було би припускати.

Слід написати, що Люелле була справедливою Володаркою. Звісно, вона помилялася. На щастя, вміла визнавати свої помилки і прислухатися до мудрих людей, які допомагали їй ці помилки виявляти і виправляти. Чи треба писати, що Люелле вийшла заміж і народила дітей? Що один з її синів став на Святий Камінь, і той його скинув. І лише другий син був гідний успадкувати корону? Чи Люелле була щаслива на королівському троні у Білій Залі Палацу Королів у Арджані? Цього не знає ніхто.

Однак слід, мабуть, згадати, що коли минули віки, кочові племена з Великих Степів знову почали заздрісно поглядати на кордони щасливої і багатої країни. Однак мечі королівських лицарів завжди висіли на поясі, а нові володарі присягнули закопати їх лише тоді, коли інші держави й народи зроблять це разом із ними. Та розійшлася неперевірена чутка, що серед жорстоких диких племен, що кочували на кордоні, живе якийсь світловолосий юнак, праправнук незнаного Прибульця, який наче походив з роду Урґха, і що той юнак починає збирати навколо себе все більше прихильників. Вони кажуть, що земля не для того, щоб на ній брязкотіли грізні мечі, не для того, щоб на неї замість дощу лилася кров. Земля квітне і дарує людям все, що тільки має. Якщо бринить струна гітари, луна несе далеко її чудові пісні, а вірші орошують серця як найніжніша роса.